— А коли тут хто про людей дбав? У нас від шевченківських часів або й раніше — ментальність відповідна існує. Хоч слова такого ще не знали, а вона вже була. Тепер кажуть — Сталін нам її насадив.
— Тим, що кажуть, головне на когось спихнути, — зітхнув Іван Степанович. — У наших генах вона. На жаль. І що старший стаєш, то більше це розумієш.
— Ось ваші основні апартаменти, — промовив завідувач, невизначено обвівши рукою кабінет. Гадаю, головний лікар вам пояснював нашу невеселу загалом ситуацію.
— Так, схожа на ту, що склалася у мене на попередньому місці, — посміхнувся Вадим. — У нас цілу міську лікарню закрили. Хворих розпихали по тих двох, що лишилися.
— А персонал? — з тривогою запитав Гайда.
— Хто куди, — знизав плечима Вадим, глянувши з цікавістю у вікно на групу працівників, яка зібралася на алейці, щось жваво обговорюючи. — Дехто залишився у реабілітаційному центрі, створеному на місці лікарні, дехто як я…
— Зрозуміло, — зітхнув завідувач. — І нас тим самим лякають. Проте, як буде насправді — хтозна. Якщо чесно — не можу цього уявити. Це ж не велике місто, де однаково, до якої міської лікарні хворого везти — три кілометра вправо чи два вліво. Тут до обласного центру усі шістдесят. А дороги які? Не вірю, що у когось рука підніметься. Це ж люди реально помиратимуть від несвоєчасного надання допомоги. Хоча, у нас все може бути. Не знаю, скільки ми ще проіснуємо, але робота є. Я вже на пенсію зібрався. Остаточно вирішив — питання кількох місяців. І Костогриз про це знає. Стримувало, що лишається тільки двоє молодих хірургів, ще доволі зелених. Намагаюся підтягнути їх. То ж, гадаю, в операційній ми вас також побачимо. Графік чергувань до кінця місяця вже складено, але, якщо бажаєте, своє завтрашнє можу вам віддати. Втягуйтеся.
— Буду вдячний, — посміхнувся Вадим, оглядаючи хірургічний кабінет поліклініки, у такому самому він працював ще на початках своєї діяльності.
Усе тут було, як і належить — чисто, охайно. На стерилізаційній шафі лежала купа косметичних проспектів від «Ейвон», а у кутку стояли три відра, підписаних «Для перев’язочної», «Для підвіконь», «Для кабінету». У кожному з них з одного й того самого боку через край звішувалася ганчірка, на якій нитками пришито саморобний ярлик з тканини, на якому ручкою щось було написано. Ці ярлики висіли в абсолютно однаковому положенні й на однаковій висоті від підлоги. Нахилившись, Вадим прочитав: «Ганчірка для перев’язочної», «Ганчірка для підвіконь» та «Ганчірка для кабінету» — усе відповідно, як на відрах.
— А на рахунок місцевої специфіки — тут краще за Лілю ніхто не просвітить. — Гайда рушив до дверей, — дівка кручена, але з головою.
Вона ж мало й не збила завідувача, зіткнувшись із ним на порозі.
— Заб’єш старого!
— Та який же ви старий?
Гайда лиш похитав головою.
— А вас, Вадиме Борисовичу, з першим пацієнтом. На жаль, пацієнткою.
— Чому на жаль? — не зрозумів Лужний.
— А у нас кажуть — першим мужик має бути, — пояснила медсестра. — Та й дама… Самі побачите. Якась алкоголічка.
— Ну, ми не приватна клініка, — зітхнув лікар, — кличте.
Жінка, що увійшла, не була старою, проте подертий несвіжий одяг, недоглянуте волосся та мішки під очима створювали неприємне враження.
— Живіт кілька днів поболює, — промовила вона з порога.
— Будь-ласка, отут лягайте, показуйте, — запропонував Вадим. — А де ваша картка?
— А я не місцева, — відповіла жінка. — Не маю.
Він відіслав Лілю заводити картку, а сам оглядав пацієнтку.
— У мене це… з грошима трохи напряжно, — промовила вона. — А скільки вам треба заплатити?
— Поки що ніде не написано, скільки, — віджартувався Вадим. — Міністр ще прейскурант не затвердив. Ось тут болить?
— Так.
— Алкоголь вживаєте?
— Буває.
— Десь працюєте?
— Зараз ніде. Але можу заплатити, якщо треба. Скажіть, скільки?
— Нічого серйозного, на перший погляд, — відповів лікар. — Зробимо аналізи, УЗД, до завтра но-шпу поп’єте і прийдете з результатом.
Розминувшись з неприємною пацієнткою, Ліля поклала картку на стіл:
— Взагалі-то, лікарю, у нас хворі самі ходять по картки.
— Я так і зрозумів, — засміявся Вадим. — А ще зрозумів, що медсестри виконують прохання лікарів, навіть якщо не зовсім згідні.
— Ну, не усі, звичайно, — засміялася вона, — і далеко не всіх лікарів. Тільки тих, кого поважають. Хай йому грець — це ж треба, щоб з таких пацієнтів починати!
— Що поробиш — неприємного у нашій роботі не бракує, — знизав плечима Вадим. — Кому не подобається — може їхати до Америки.
— Чому саме до Америки? — не зрозуміла медсестра.
— Так, до слова. Там, де я працював, багато за останній час виїхало. А у вас?
— Наші більше до європейських країн втікають. Італія, Португалія. Я й сама не раз думала.
— Ну, вам ніяк не можна, — серйозно зауважив Лужний. — Вас одразу схоплять і у сексуальне рабство!
— Що?! — скинулася вона. — А тут не рабство?! За ці копійки, ще й кожен день тебе і у хвіст і в гриву! І лякають день і ніч, що позакривають скоро усе. Та хай би швидше позакривали. Хай би ця країна вже розвалилася нарешті, та порозлазилися б по світі десь межи люди, бо сил немає на те дивитися!
