Той дивився з неприхованою зневагою, та тим не менш в очах майнула тінь остраху. За ким гріхи — той завжди боїться.
— Ми в інтернеті твоє фото викладемо. А завтра, коли машину витягнуть, то і її там покажемо. І повідомлення дамо, що знаємо, де ти знаходишся. Влаштовує такий варіант?
— І що? Кому ваша об'ява потрібна?
— Не знаємо точно, кому, — долучився Щерба. — Але декому дуже потрібна. Швидко приїдуть. Не те слово — прилетять!
— Ну, ми попередили, а ти — як знаєш, — чемно посміхнувся Вадим. — Пішли до комп'ютера.
Зачинити ляду вони не встигли.
— Ей, мужики! — загукав з глибини бранець зовсім іншим тоном, у якому вже не було жодної зверхності.
А коли обоє спустилися по драбині на дно імпровізованої в'язниці, він промовив:
— Гаразд. Буде тобі тридцять штук. Дайте «чистий» телефон з новою картою. І штани з мене зніміть. Сцяти хочу.
Житло колишнього анестезіолога тепер майже щодня нагадувало розбурханий бджолиний вулик. Ближче до вечора у його досить просторій квартирі в старому будинку збиралися одні й ті самі люди. Ті, хто вдень працювали разом і мало що важили одне без одного, адже медицина — справа колективна. Вони сходилися, хто коли зможе, кожен приносив з собою якісь наїдки — від шматка голландського сиру, купленого по дорозі, до пирога на цілу пательню, спеченого заздалегідь, адже розуміли, що у цьому домі покличуть до столу кожного — хоч скільки б гостей зібралося.
Сам Журбенко тепер практично не з'являвся надворі, ледве встигаючи опрацьовувати за день різного роду дані, зібрані колегами. Люди, що збиралися тут, попри усю свою зацікавленість та залежність від «жовтого диявола», не мали змоги у робочий час розмірковувати над сторонніми проблемами, адже від їхнього сумління напряму залежало життя та здоров'я інших. Тому той, у кого жорстока доля відібрала можливість займатися улюбленою роботою, перетворився на мозковий центр стихійної корпорації і зранку до вечора просіював, порівнював та аналізував назбирану колегами інформацію.
— Лікарю, що, сусід наш помирає? — запитала того дня Хижняка літня жінка у фартуху, визирнувши з відчиненого сараю, де поралася по господарству.
Роман саме виходив з машини, щоб відкрити ворота і заїхати під журбенкові вікна. Ще троє сусідів, які мудрували поруч над колесом «копійки», підняли зацікавлено голови. Двоє інших, що стояли поряд зі стареньким «опелем», тримаючи в руках по пляшці пива, також мовчки дивилися на лікаря і його дивовижну машину.
— Чого ви так думаєте? — не зрозумів Хижняк.
— Та стільки лікарів щодня до нього ходить, усі щось несуть.
— Він, пані, ще нас усіх переживе, — засміявся Роман.
— А чого ж забігали? — не повірила баба.
— На трав'яну медицину переходимо, — авторитетно заявив той. — Як лікарню закриють, бо ж нікому вона тепер не потрібна — коштів не виділяють, народ мовчить — тоді всі свої болячки травами лікуватимете.
— А як операцію робити треба? — не повірила жінка.
— В область повезуть. Там клініки великі та й лікарі розумніші.
— Смієтеся, лікарю, з мене? — обурилась баба. — Гадаєте, я зовсім стара і темна? Минулого року мого племінника машиною збили, то ледь до нашої лікарні довезли. А до області по наших ямах на чому повезуть?
— Тим не менш, — знизав плечима Роман. — Це не я придумав.
— Вони що — зовсім подуріли?! — не вгавала жінка. — А я туди за які гроші поїду? І хто мене там відвідуватиме?
— От підіть і спитайте, — не витримав Хижняк. — А то мовчите завжди, мов риби, а як вже щось станеться, тоді хтось вам винен…
Прочинивши ворота, Роман рушив до свого авта та завмер від шоку, побачивши картину, що розгорталася перед ним. Його новий китайський джип почав рухатися з місця у напрямку журбенкової залізної загорожі. Ще не звикши до автоматичної коробки передач, відволікшись на бабцю, він просто забув перемкнути важіль на «паркінг» і залишив машину на увімкненій передачі з працюючим двигуном. Доріжка, по якій він заїжджав, йшла вгору, завертаючи у ворота направо, і зусилля двигуна, поки ніхто не тис на газ, бракувало для подолання підйому. Тому авто й застигло на місці, коли Хижняк неквапом відчиняв ворота, теревенячи з сусідкою. Та крутизна підйому виявилася недостатньою, і спочатку по сантиметру, а потім дедалі швидше джип таки почав рухатися. Помітивши це надто пізно, він, замість кинутися до машини і спробувати, відчинивши на ходу дверцята, заскочити в середину, закляк, уявляючи, як китайський метал завтовшки з аркуш паперу зминається об слуп огорожі. Від страху хотілося заплющити очі.
Та, на щастя, кермо виявилося добряче завернутим управо, і крило якимось дивом обминуло слуп, а підйом на заїзді ставав дедалі крутішим, то ж автомат таки змушений був призупинити рух авта саме в той момент, коли дверцята опинилися перед Хижняком. Зборовши дрож, він, не сідаючи до кабіни, провернув ключа і вимкнув двигун, а у те, що цього разу минулося, остаточно повірив, коли вже стукав у журбенкові двері.
Шоковий стан інших спостерігачів дивовижної картини тривав значно довше.
— Ні хера собі… — нарешті промовив один із шанувальників пива.
