— Ніколи не чув, щоб таке виробляли, — ковтнувши з пляшки, зауважив господар «опеля».
— А кажуть, що лікарям хріново живеться… — сплюнув власник «копійки», сердито насаджуючи колесо на ступицю.
Цього дня нагорі справді назрівали глобальні зрушення.
— Що, закінчили нарешті? — потис Хижняку руку господар. — Он, читай. Сьогодні тільки з'явилося.
— Що це? — зіщулився Роман, зазираючи в монітор.
— Офіційний сайт обласної ради. Три лікарні, що плануються до закриття. Наша, як бачиш, у переліку перша.
— От і діждали… — скрушно зітхнув Хижняк.
— Це щоб ми поступово звикалися з думкою. Але й це ще не все. Вересюк тільки-но перед тобою пішов. У нього в райраді кум працює. Сьогодні на засіданні прозвучало знаєш що? Після закриття шпиталю у нашому корпусі планується музей історії краю. Вгадай, хто збирається бути спонсором цієї ідеї?
— Невже Моцур?
— Точно. Приватизує будівлю і під маскою реконструкції розбере по цеглині. Гадаю, наші місцеві щурі йому вже нашепотіли, що тут до чого.
— Щоб місце під сонцем зберегти, — додав Щерба. — Тепер старатимуться на повну.
— Дивні люди, — розпачливо похитав головою Хижняк. — Їм би захищати, відстоювати… Вони ж самі тут живуть, родичів мають… Де їхня логіка?!
— У цієї категорії одна логіка — триматися за місце і гребти, хто скільки встигне. Сьогодні. А завтра як Бог дасть…
— Треба розмістити на фейсбуці цю інформацію, — запропонував Хижняк. — Нехай люди читають.
— Ну розмісти, — знизав плечима Цекало. — Що з того? Вони навіть не почухаються. Срали вони на людей. Треба самим боротися. Піти під стіни облради і сидіти там, щоб вони переступали, як до кабінетів ітимуть.
— А тут за цей час хтось помре, і тебе покарають! — заперечив Роман. — Бо ти не на робочому місці був, а людина через це постраждала.
— Так скоро і робочого місця вже не стане! Тоді не страждатимуть?
— От тоді ти вже не будеш винен, — роз'яснював Ігор. — Буде винен той, хто не встигне до області довезти. Однаково хтось із медиків. Бо ті, хто так реформує, ніколи винними не бувають.
— Все, вистачить демагогії, — несподівано обірвав Журбенко. — До того, як усе почнеться, ми маємо знайти спільний знаменник у справі, завдяки якій я маю приємність регулярно вас бачити. Ми остаточно визначилися з потаємною каплицею, але рішення ніхто не знайшов. Ще трохи — і може бути пізно, адже зацікавлених навколо дедалі більшає. Тому пропонуватиму я. Діятимемо сьогодні. Хоча, щоправда, вже по восьмій…
Обвівши колег поглядом, Журбенко продовжував говорити.
У цей вечір він заслужив на довгоочікуваний відпочинок. Ба більше, інтуїція підказувала, що неприємності, які навалились останнім часом, дещо відступили, а далі все владнається якнайкраще. Костогриз всівся в улюбленому кріслі й натяг шерстяні зимові шкарпетки на щойно помиті холодною водою ноги. Рішення прийнято остаточно й годі про це.
Онуки не забарилися. Вручивши їм гостинці, дід спитав у старшої:
— Сонечко, а що ти обіцяла мені зробити?
— Скачати з інтернету зустріч Карпова з Корчним «сторічної» давнини.
— Сама ти сторічна. І як?
У відповідь мала мовчки простягла флешку.
— Молодець. Тоді неси шахи і поклич бабусю.
— Хто там мене кликав? — з'явилася дружина.
— А ти що обіцяла мені зробити?
— Що? — округлила очі господиня.
— Знущаєшся? — почав нервуватися головлікар. — Я ж просив, по дорозі з бібліотеки, пива бочкового у підвальчику купити.
— Костогриз він і є костогриз… — похитала головою дружина, виставляючи на стіл зарошену пляшку з-під мінералки.
— Оце вже інша справа, — розслабився господар. — А тепер йдіть звідси усі!
Двері зачинилися, нарешті запала тиша. Розкривши дошку, він швидко розставив фігури і, вставивши флешку у комп'ютер, зробив перші три ходи, після чого налив повний кухоль пива і глянув на годинник. Часу у переддень вихідних було вдосталь. Блаженний спокій оповив його з голови до ніг, і він зробив наступний хід чорним пішаком.
Телефон задзижчав у кишені робочих штанів, що висіли на іншому кріслі. До біса!.. Треба було вимкнути. Підніматися з насидженого місця ніяк не хотілося, і він, зробивши зусилля, дотягся і взяв трубку. Дзвонив Лужний.
— Слухаю, Вадиме Борисовичу.
— Григорію Віталійовичу, — почав той. — Ми приносимо вибачення за пізній дзвінок. Розуміємо, що відпочиваєте, але… одне слово, у моїй особі колектив, ну, тобто, група працівників лікарні просить вас приїхати для зустрічі. Це дуже важливо.
Це прозвучало так офіційно і навіть урочисто, що Костогризові здалося, ніби він марить.
— Ви хочете, щоб я зараз приїхав до лікарні?
— Ми просимо вас зробити це.
— Навіщо? Проблеми з якимось хворим?
— Ні, для розмови, — відповіли звідти.
Було чути, що поруч із Лужним хтось йому підказує.
— А що означає — група? — тамуючи роздратування, поцікавився Костогриз.
— Нас сім осіб, — пояснив той. — Усі свої. І ми маємо до вас розмову.
— Просто зараз? А до ранку вона не чекає? — здивувався головний. — Я вже не кажу — до понеділка.
— Ми дуже просимо, — повторив Лужний. — Повірте, нам не просто було на це зважитися. Тому розраховуємо на вашу згоду.
— Ну, гаразд, — після нетривалого вагання відповів Костогриз.
