— А я чув, менти наші розповідали, що оті кістки, які у новому підвалі знайшли, на судмедекспертизу возили. Казали, їм так століть вісім, не менше.
— Та що ти туману напускаєш? У мене однокурсник там працює. Вже встановили — середина минулого століття, чернець з монастиря. І залишки одягу дослідили. Замурували його брати, от і помер голодною смертю.
— А Костогриза на мотузках витягали. Але це ж подумати — нас шугав постійно, а сам…
— Ой, тільки не треба… Там же ж одна плитка зверху була покладена, трісла — і провалився.
— Еге, вірте… Он, Івана Степановича, якраз напередодні до головного викликали! А він ще більше як головний важить! Був би перший проломився.
Тихо й непомітно прослизнути до зали хірургам не вдалося. Аудиторія загула, а репліки до свіжоприбулих ставали дедалі гострішими й дотепнішими. Зрештою, Полянська підвелася, стукаючи ручкою по столу:
— Шановні колеги, давайте будемо починати.
— А головного не чекаємо? — пролунало з задніх рядів.
— Ну, ви ж усі знаєте, що Григорій Віталійович на лікарняному. Прошу, по службах, доповідайте. Порядок той, що завжди.
Та не встигла вона сісти, як за дверима почувся гуркіт. Потім двері повільно відчинилися, і з’явилася одна, а потім інша дерев'яна милиця старого зразка. Після цього головлікар намірився і, відштовхнувшись здоровою ногою, перескочив поріг. Хтось підхопився з місця, аби допомогти.
— Сам, — тільки й промовив головний, скачучи незграбно на милицях до трибуни. Одразу ж за ним з'явилася Ольга, вже без апарата, яка намагалася йти обережно, спираючись на костур. Слідом за нею увійшло ще двоє чоловіків. Один з них ніс камеру на штативі, інший мав на шиї громіздкий фотоапарат. Зал загудів. Схопившись з місця, Вересюк допоміг Ользі й посадив поруч із собою.
Костогриз дострибав на милицях до трибуни і прихилив їх до столу. Запала мертва тиша. Полянська пригнічено дивилася на нього, готуючись почути щось неординарне.
— Дозволите, Інно Сергіївно?
Вона мовчки кивнула.
— Шановні колеги, — почав Костогриз. — Я довго думав, чи варто йти сюди, щоб зробити те, що збираюся зараз. І вирішив, що варто і навіть дуже. Тому наважився і прийшов. І навіть запросив із собою кількох журналістів, серед яких представники центральної преси та телеканалу «Ера-ТВ». Тому попрошу кілька хвилин уваги, тим паче те, про що йтиметься, цікавить усіх без винятку.
Якби раптом над аудиторією пролетів комар, усі б почули його дзижчання.
— Так ось, гадаю, усі ви знаєте, що через випадкову аварію у моєму службовому кабінеті мені довелося стати першопрохідцем і відкрити нове потаємне приміщення, про яке досі ніхто не знав, проте кожен свято вірив.
Головний виставив з-за трибуни ногу, вдягнену у металевий апарат.
— Сподіваюся, ніхто не заздрить. Адже у схові, який, мушу визнати, таки виявився не міфічним, як я вважав, а справжнім, нічого не було. Я хочу сказати — з розряду того, що могло б вас зацікавити. Грубий шар пилюки, дерев'яна балка і рештки людини, яка за життя була ченцем і померла у сорокові роки минулого століття — це достовірно встановлено. Далі хто там тільки не копирсався — і сапери, і представники обласного краєзнавчого музею, дослідники з різною апаратурою… Нічогісінького не знайшли. Порожньо. Якщо й було щось, то офіційна версія краєзнавців така — вивезли у тридцять дев'ятому, або під час війни. Вочевидь, чернець, який знав таємницю схову, мусив його показати, після чого його там і замурували. Скарби ж забрали. Якщо згадати замінований підвал, котрий знаходиться практично поруч, можна припустити, що зробили це все-таки німці.
Костогриз обвів аудиторію поглядом. Та увесь його вигляд свідчив, що він має сказати ще щось.
— Але була там одна річ, колеги, яку я знайшов, забрав і приховав.
Усі завмерли в очікуванні того, що почують далі.
— Так, забрав собі. І весь цей час думав — показати колективові, чи так і залишити у таємниці. Як ви скажете, Ігоре Миколайовичу? Ви ж у нас найбільший фахівець з пошуків скарбів.
— Взагалі-то, Григорію Віталійовичу, брати щось з таких місць і привласнювати — це злочин, — похмуро промовив Цекало. — Навіть стаття у кримінальному кодексі існує…
— Правильно, — несподівано зрадів головний, — тільки те, що знайшов я, під статтю аж ніяк не підпадає! Оскільки належить одному з моїх співробітників. Нехай колишньому. А отже, я маю право це взяти. І оприлюднити.
Деякі нервово схопилися за спинки передніх крісел, всі боялися пропустити бодай слово. Насолодившись ефектом, Костогриз витяг з внутрішньої кишені куртки грубий загальний зошит, згорнутий у рурку, ще й перетягнутий гумкою. Він підняв знахідку високо над головою, демонструючи всім.
— Ось що було там. Іване Степановичу, — пошукав очима по залі головний. — Ви наш найстаріший працівник. Прошу вас, підійдіть до трибуни і погляньте сюди.
Сивий терапевт-пенсіонер підійшов і, вдягнувши окуляри, уважно роздивлявся розкритий зошит.
— Питаю вас привселюдно — чий це почерк? Упізнаєте?
Обличчя старого лікаря виглядало украй здивованим.
— Кажіть голосніше! — попросив Костогриз.
— Фабіровського! — ще раз промовив пенсіонер.
Аудиторія загула.
