— Ось так, шановні! — перекрикуючи галас, продовжив головлікар. — На той момент, коли у підвал потрапив я, воно вже було відкрите нашими сучасниками. І, судячи з того, що зошит там було залишено навмисно, зробив це наш нині покійний незабутній колега. Не хвилюйтеся, зараз усе зрозумієте. Як бачите, зошит Фабіровського також виявився далеко не міфічним і, як з'ясувалося, він не був у Вересюка. Володимире Васильовичу, займіть, будь ласка, моє місце за трибуною і як наступник Фабіровського прочитайте колегам, що тут написано. Вам легше буде розібрати почерк наставника. До того ж, змучився я, якщо відверто.
Демонстративно поклавши зошит на трибуну, Костогриз сів поруч із своєю заступницею, яка тепер виконувала обов'язки головного лікаря. Вересюк, блідий, швидко вибіг до трибуни і обережно відкрив зошит. Час від часу працював спалах, інший журналіст знімав на камеру. Ольга робила нотатки у блокноті.
— Читайте, читайте, — заохотив головний. — Зошит грубенький і написано у ньому багато, але для найцікавішого власник відвів перші сторінки, які, вочевидь, писалися наостанок. Все, що далі, на мою думку, маячня. Я вам залишу, кому цікаво — почитаєте на дозвіллі.
Набравши повні груди повітря і зібравшись з духом, Вересюк почав читати.
— Шановні колеги! Можливо, навіть майбутні, ті, хто мене ніколи не знав особисто, а можливо, навіть і не чув про мене. Якщо цей зошит потрапив до ваших рук, то, вочевидь, ви дісталися до потаємної каплиці, а отже мали на меті відшукати скарби наших попередників у цих віковічних стінах. Мушу вас розчарувати, адже тяжко працювали ви дарма. Каплиця, як бачите, порожня, якщо не рахувати рештків ігумна Петра, котрий спромігся покласти власне життя задля збереження монастирських таємниць. Тепер нічого не вдієш. Усе зникло, принаймні для вас — безперечно. Знання істини — слабка втіха, коли розраховуєш на великі багатства. І тим не менш, якщо все-таки вона вас цікавить, можу її відкрити.
Аудиторія принишкла. Вересюк відірвав погляд від зошита і безпорадно озирнувся. Зараз мала відкритися істина, чому ніхто й ніколи не дістанеться до того, чим завжди жило місто в усі епохи, за будь-якої влади та за будь-яких катаклізмів. У нього пересохло у роті, язик мовби прилип до піднебіння, і слова застрягали у горлі.
Іван Степанович знову підійшов до трибуни і, пошукавши у кишені, простяг йому невеличку металеву фляжечку із завбачливо відкрученим корком. Зробивши ковток, Вересюк продовжив читати:
— На розкриття монастирських таємниць пішло усе моє життя. Для цього, власне, я і став лікарем, адже за моєї молодості у цих стінах вже існував шпиталь. Завдяки цьому я мав можливість перебувати тут постійно і безперешкодно. І я про це не шкодую, хоч навряд чи вам вистачить терпіння прочитати зошит до кінця. Тому, починаючи писати, залишив для найцікавішого не останні сторінки, а перші. Отож, не дарма ви не мали спокою. Скарби справді лежали тут. Ними був заповнений увесь закуток, що відгороджує дубова балка, вмурована в стіну. Так вже склалася історія монастиря, що багатства у потаємній каплиці за весь час її існування лише поповнювалися. Ще за середніх віків ченці вигадали геніальний механізм їх зберігання, супроти якого усі спроби тих, хто за різних часів займався пошуками, виявилися безрезультатними. Та я вбачаю ще одну — чи не найголовнішу — причину цього явища. Кілька разів стороннім людям вдалося дістатися до потаємної каплиці. Але це були випадки, коли вони ставили на меті не пошуки монастирських скарбів, а навпаки намагалися заховати щось своє. Можете не вірити, навіть сміятися, але саме тоді монастирські стіни відкривали секрет і приймали нові скарби, обіцяючи згодом віддати усе. Доля ж щораз розпоряджалася так, що люди, які ставали свідками таємниці, повернутися назад вже не мали змоги.
Тиша стояла мертва і колеги ловили кожне слово наступника Фабіровського.
