— Уперше скарбницю монастиря поповнив Гійом де Шалон, лицар ордену храму, наближений магістра, котрому доручили вивезти частину багатств ордену, знищеного французьким монархом. Разом із золотом де Шалон привіз і холеру, а отже, воно залишилося у схованці навічно. Потім був розбійник Байташ, колишній чернець монастиря, який скинув туди награбоване роками, після чого очолив повстання проти герцога Нілаші й загинув у битві. Наступним виявився відомий хірург Ларрей, котрий супроводжував карету з хворою коханкою Наполеона, у якій, крім самої Валевської, знаходилося ще багато дорогоцінних речей та грошей, що знайшли гідне місце у каплиці. Сам же Ларрей разом з драгунським офіцером Жермоном потрапили у полон до пруського короля й були страчені. Наступне поповнення сталося за часів Першої світової, коли аналогічним чином до каплиці потрапила казна Першої російської армії, до чого, за іронією долі, долучився військовий хірург Долматов. Згодом у сутичці з німцями загинули усі. І останнє вкладення до скарбниці зробили вже німці під час Другої світової, коли кілька дивізій потрапили в оточення. Щоправда, цього разу у підвалах намагалися сховати вже не золото, а папери, архіви. Вочевидь, ці стіни із вдячністю приймали усе, розуміючи, що забрати щось назад тому, хто поклав, не судитиметься… Майору розвідки СС Отто фон Бірхофу також не вдалося уникнути загибелі після відкриття таємничої каплиці. Єдиним, хто дістався до неї за інших обставин, був Казимир Колісник, відомий архітектор, котрому допомогли зробити це його знання та професійна інтуїція.
Вересюк перевів подих і, глянувши скоса на Костогриза, продовжив:
— Ви задаєтеся питанням, а яким же чином це вдалося мені? Поясню. Це було нелегко. Досліджуючи впродовж цілого життя історію монастиря, я цікавився не лише меркантильною стороною, і не ставив на меті пошук скарбів з метою власного збагачення, хоч і був не проти такого варіанту. В результаті глибокого вивчення історії цих стін, я відкрив вищезгадану закономірність, і вирішив піти шляхом своїх попередників. У мене не було золота, яке хотілося б сховати. Проте, останній приклад наштовхнув на думку, що багатство не лише у ньому. Власне, фон Бірхоф наочно довів, що ним можуть стати й цінні папери. І я вирішив учинити аналогічно. Цей зошит — докладна історія монастиря. Докладнішої не буває. До того ж, за нього дорого заплачено. Хіба ж не мусить він являти собою цінність для цих стародавніх будівель? І я проникся метою заховати його так, щоб не знайшов ніхто, адже в існування скарбів на той час сам вже майже не вірив. Усі мої попередники, яким вдалося дістатися до каплиці, зробили це різними шляхами — хто крізь потаємний лаз у стіні, хто знизу через підкоп, хто — навпаки — згори. Суть не в тім. Головне, що шлях до відкриття її місцезнаходження знаходив лише той, хто намагався заховати своє, а не заволодіти чужим! Та всі намагання виявилися марними. Я зрозумів, що сам вигадав цю байку, далеку від істини. Саме тоді мені трапився хворий на шизофренію, манія якого полягала у переслідуванні страшним чудовиськом. Попри усі ваші насмішки й невіру я знав толк у таких речах більше, ніж визнані вчені, і користувався власними методами лікування, за їхню пропаганду і постраждав у далекі часи, які нині засуджують. Моя методика передбачала стати на точку зору такого пацієнта і мислити його категоріями з метою змусити нещасного цілковито повірити лікарю. Це довгий та кропіткий процес, упродовж якого можна й самому втратити розум. Захопившись цікавим випадком, геть чисто забувши про міфічні скарби, я пообіцяв хлопцеві, якого звали Іваном, заховати його від чудовиська, не уявляючи, яким виявиться побічний ефект моїх зусиль і які це матиме наслідки! Живучи з ним в ізоляторі підвального приміщення, я почув, як уночі до потаємної каплиці намагається дістатися хтось із людей, котрі здійснювали добудову корпуса. Вочевидь, шлях згори був важчим, а працювати відкрито він не міг, тому я зробив це першим через стіну, використавши свого пацієнта, який був фізично здоровим та сильним. Дивовижний феномен монастирського підземелля укотре підтвердився — щойно я зібрався заховати щось цінне із щирим бажанням — воно відкрило мені свою таємницю. А що може бути ціннішим за врятоване людське життя? Кому ж, як не вам, це розуміти…
Пошукавши очима щирого пенсіонера, Вересюк зробив йому знак, взяв розкручену фляжечку і допив решту, після цього знову вдався до читання.
