Не довго думаючи, Цекало кинувся до свого наплічника і видобув заповітний зошит, безпечно захований у дорогу шкіряну теку.
— Ти що його скрізь із собою тягаєш? — здивувався Щерба. — Може і спиш з ним?
— Ось, — пропустивши повз вуха його іронію, вказав пальцем Ігор. — Співпадає.
— Хіба можливо таке співпадіння? — не зрозуміла Ліда. — Ви ж кажете, надзвичайно рідкісна монета.
— Ще й як можливо! — не приховуючи люті, промовив Цекало. — Тому що Фабіровський справді тримав її в руках, оцю монету. Як і все інше. Тому й використав ці слова для знущання над нами. Отже, все це справді існувало.
— Існує, — виправив Щерба. — Існує!
— Тому залишається справді дивним, чому старий не підклав пару штук, аби збурити в колективі справжній фурор.
— А я знаю, — несподівано заявив на повний голос Хижняк, про якого вже всі встигли забути. — Знаю, чому! І навіть дуже добре розумію! І зараз вам розповім!
Роман стояв увесь червоний, збуджений і важко дихав. Здавалося, комусь зараз буде непереливки. Він знайшов у траві келишок, котрий якимось дивом ще не встигли перекинути, і випив одним махом.
— Тепер я точно це знаю! І нехай хтось не каже, що погано розуміюся на риболовлі! А сенс якраз і полягає у речах, які Григорій Віталійович отут нам півгодини тому дохідливо пояснював! Як ви вважаєте, чому опинилася монета у шлунку щуки?
— Проковтнула, напевно… — розгублено припустила Ольга. — Отже… усе це… там, на дні?!
— Не думаю, — заперечив Роман. — Навпаки упевнений, що якраз у річці шукати не варто. Ви ж бачили щойно, як зловилася щука на блискучу залізячку! Хижа риба завжди ховається у тихому місці за каменем або лататтям і стоїть — навіть не поворухнеться. Тільки очиськами водить — чи хто не пропливе поруч. І як блисне чиясь луска на сонці — одразу клац зубами і готово. Рефлекс! Ось тому і ловлять її у такий цікавий спосіб. То до чого я веду — не могла ця красуня зубаста винайти монету на дні у намулі й ковтнути, бо не робить такого. Не її це спосіб життя. І хапнути будь-яку блискучу штучку здатна лише в момент падіння у воду, коли та опускалася на дно, перевертаючись й виблискуючи на сонці. Тільки таким шляхом! Це одне. А друге, і це також дуже важливо — монета у шлунку риби недавно, адже не встигла вкритися нашаруваннями, солями. Така, наче щойно з музею, адже до цього справді лежала в зручному місці. То ж кинули її у воду зовсім недавно. Отак-от з мосту й кинули. А щука стояла в цей час тихенько за сваєю у затишку, очікуючи на здобич.
— Схоже, навмисно кинули, — зауважив Щерба. — Навряд чи риболов полізе в човен з таким багатством у кишені, або ж хтось просто розглядав би її, тримаючи над водою, щоб випадково впустити.
— Навмисно, — згодилася Ольга.
— А що ж це за плями коричнюваті? Так, ніби налипла якась гидота і не відшкрябується.
Хижняк, у якого в руках знову опинилася знахідка, намагався нігтем відчистити нашарування.
— Ось, — пояснив Цекало, злісно струшуючи зошитом. — Ось, що воно таке! А я вже кілька тижнів шукаю різні пояснення. Чого тільки не думав! Дайте мені!
Відкривши обкладинку, Ігор показав пошкоджений у чотирьох місцях її внутрішній бік. Складалося враження, наче звідти щось віддерли. Картон обкладинки зошита був грубий і якби щось до нього приклеїти, а потім відірвати, — на ньому неодмінно залишаться сліди.
— Ось, дивіться, — Цекало приклав монету плямою на одне з таких місць, — схоже, саме тут вона була. Форма плями клею на монеті відповідає розміру пошкодження обкладинки. Клей сучасний, щось на кшталт «Супермоменту». Золото міцніше від картону, отже засохлий клей лишився на монеті, а шар картону відірвався разом із нею і потім розмок та відпав у воді.
— А на цих трьох місцях, — припустив Журбенко. — Могли бути гроші, припустімо герцога Нілаші, Наполеона і царські рублі. І приклеїв туди їх не хто інший, як Фабіровський, а отже вчинив цілком логічно, так як і мав.
Усі обернулися одночасно, шукаючи поглядом того, для кого зараз навіть не знаходилося ні імені, ні навіть епітета. А той, хто завжди був нагорі, над усіма, хто звик відчувати власну перевагу й маніпулювати іншими, несподівано знітився і принишк. Масивна приземкувата постать головлікаря, який завжди ходив з розгорнутими плечима, несподівано скулилася і стала меншою, ніж завжди. Погляд Костогриза скакав по деревах, не здатний знайти собі місця, а потім втупився у траву.
— Як же ви могли… — промовив Цекало, голос якого несподівано зірвався.
— Отак… цілий колектив… свідомо… який завжди вас підтримував і навіть поважав… Капець… — не стримався й Дольний.
— Ввести в оману…
— «Кинути», — підказала Ліда. — Зараз це так називають.
— Ні, я розумію, якби ще собі забрав… — наче ні до кого бурмотів Щерба. — Сам знайшов — сам забрав. Нікому не винен. Це зрозуміло, а так…
— І знав же, що викидає, — зауважив Журбенко. — Їй-Богу, розумів, що за нашими мірками це капітал…
Вони розмовляли так, наче головного не було тут узагалі.
— Патологією пахне… — сказав Вересюк. — Викинути так у воду задля досягнення мети більш аніж дивної…
— Неадекват… — похитав головою Дольний.
