— То переведіть разом із ліжком! Воно ж на коліщатах! Мені вас вчити?
— А чому ви кричите на мене? — голос її затремтів.
— А як бути, якщо ти не розумієш? Я казав тобі моїх пацієнтів до десятої не класти? Казав? Спокійно і ввічливо. То чого ти хочеш? Місця більше немає, чи що? Наче навмисно…
— Не навмисно, — схлипнула Женя. — Я може вас від комплексів хочу позбавити! А ви кричите…
— Що? — скривився Щерба. — Яких це комплексів?! Що ти верзеш?
— Таких! Я може чисто по дружбі…
— Ти ось що, дівчино, — несподівано заспокоївся той. — Позбавляти лікарів від комплексів — не твоя справа. Твоя — хворих приймати та уколи робити. То ж пацієнтку бігом у дванадцяту. Знімок також.
Ковтаючи сльози, вона пішла виконувати, а Щерба сів і витяг з кишені телефон. Зваживши на руці, набрав номер. Вислухавши гудки, поклав його назад, витяг зі столу фонендоскоп і вийшов. Усе життя, скільки себе пам’ятав, він завжди вірив у краще. Проте зараз чітко зрозумів — цей номер більше не обізветься.
Пиріжки у мисці на картатій скатертині пахли запаморочливо, проте на них ніхто не звертав уваги.
— А звузити коло, молоді люди, не виходить ніяк, — розвів руками Журбенко. — Останні дані про золоту карету Наполеона ось де. У цьому на даний час зійшлися майже всі історики. А ось тут частини його військ, що не змогли втекти, були остаточно розгромлені. І сам він повернувся до Франції без золотої карети. То ж, місце її можливого знаходження обмежується цією територією — частина Білорусі й ми.
— Нормально, — похитав головою Хижняк. — Кількасот тисяч квадратних кілометрів.
— Плюс казки про те, що вона мусить бути на дні не знати якого озера.
— Не в кілометрах справа, — вів своєї Журбенко, — а в тім, що така ймовірність попри все існує. Тим паче, Ларрей тут зупинявся, це факт. Не відомо, щоправда, з Валевською чи сам, із золотом чи без нього. Усе можливо. А тепер дивіться. Ось цю схему я склав виключно з власного уявлення, ну і за допомогою ваших вимірів, звичайно. Отут стерилізаційна, колишній медсклад ГО, він зараз порожній, їдальня… Усе у напівпідвальних приміщеннях. Є ще другий підвальний блок, розміщений поруч — масажний кабінет, ЛФК, аптека і знову та сама їдальня, яка входить і туди і сюди. Тільки у другому блоці дві центральних стіни між чотирма приміщеннями просто перехрещуються. А от у першому — інакше. Усі приміщення нижче рівня землі. І усі розташовані наче по периметру. А що посередині? Ну, порахуйте самі, якщо хочете. І я вам скажу — там або ґрунт, або порожнина. Якесь невеличке приміщення. Можливо, та сама потаємна капличка, про яку ходять легенди. Ну, цього вже на комп’ютері не перевіриш.
— Усе, — перезирнулися «козаки», — завтра отримуємо в Інесси візу на спортзал і — до роботи.
— Не знати ще, чи дасть, — несподівано засумнівався Цекало.
— Тільки я вас дуже прошу, — тон Журбенка набув суворості, — сверблячку у своїх задницях вгамуйте. Інакше будете бачити, що це погано скінчиться.
— А у нашій медицині взагалі скоро усе погано скінчиться, — махнув рукою Хижняк. — Коли набере обертів реформа… Не переймайтеся, метре. Під вашим керівництвом усе складеться якнайкраще.
Машину добряче підкидало на знищеній за зиму дорозі й розмова не надто вдавалася, адже водій насамперед намагався вберегти колеса.
— І що ви скажете, Вадиме Борисовичу? — почав Труш.
— Привозьте, будемо лікувати, — розвів той руками. — Усе, що в наших силах.
— Та я розумію, але питання в іншому, — намагався зазирнути в очі інженер, — Що головному скажете?
— А що тут казати? — не зрозумів Лужний. — Захворювання є, і не одне. Ваша мама — хронічна хвора. Усе це накопичувалося протягом років і не лікувалося.
— Ну то ви скажіть, що вона у тяжкому стані! — насідав Труш. — А я у боргу не лишуся.
— Як же я скажу? — засміявся Вадим. — Вона ж почувається цілком задовільно. І житиме ще довго, навіть якщо лікуватися не схоче. А у вас із головним якісь тертя і як лікар він цілком компетентний. Схоче — сам перевірить.
— Та немає ніякого тертя, — клявся Вас-Вась. — Просто впертий Костогриз. Як вже сказав що — потім назад ніяк. Синдром начальника. Знаєте, як було? Я у Штати намилився. Назовсім. Мама спочатку наче нічого, а щойно поїхав — панікувати почала. Саму, хвору покинув. У такому дусі. Що робити? Мама все-таки. Повернувся.
— Тобто, ви хочете сказати, — з явною недовірою перепитав Лужний, — що вже виїхали до Сполучених Штатів, а потім свідомо повернулися? І що вам ніде не обламалося, ніде не завернули?
— Саме так! — зрадів той. — А головний не вірить. — Вважає, що у мене там щось не склеїлося і я намагатимуся знов.
— Загалом, важко повірити. Ви ж знали, на що йдете. І маму надовго залишали. І грошей купу витратили. Я сам колись намагався, то ж розумію, — зауважив Вадим. — Дійсно, не схоже на правду.
— Вадиме Борисовичу, які витрати? — не зрозумів Труш, — У мене дядько рідний там! Від нього виклик був, реальний, не підроблений. Ну, півтори «штуки» на квитки туди й назад, не заперечую. Знову ж таки дядько майже усе заспонсорував. То ж витрат мінімум. Просто прикро, що вже настроївся — і знов у рідне болото.
