— Якщо треба буде — прийду поможу, — прозвучало навздогін.
Гайда потягнувся до телефона і подзвонив до головного хірурга обласного управління.
— Вітаю, Борисе Петровичу, прошу роз’яснення. У новій формі звіту тепер вимагається окремо рахувати хворих з травмами внутрішніх органів. Спочатку з легкими травмами, а потім з травмами окремих органів, так, ніби травми цих усіх органів не можуть бути легкими. Я і так, і сяк підраховував — дурня якась виходить.
— Зараз сяду, покумекаю, — відповів обласний. — Ще руки не дійшли. Двоє завідувачів вже телефонували, ви не перший. Наверху чиїйсь «дитині», як годиться, дисертацію по травмах роблять, от і ввели у звіт нові таблиці. Ви ж знаєте, як воно у нас буває.
— Зрозуміло, — пробурмотів Гайда, вдягаючи маску.
Хворий у Хижняка був складний, тому не завадило б зазирнути до операційної й допомогти бодай порадою. Та до оперблоку дійти не вдалося. У дверях на вході тупцювали двоє незнайомців. Третього, що з’явився позад них, завідувач колись бачив у районній прокуратурі. «Далі за Огура діставатимуть», — майнула думка.
— Доброго дня, Миколо Прокоповичу, — привітався один, простягаючи посвідчення. — Рейд проводимо.
— Який іще рейд? — не зрозумів Гайда.
— Ви знаєте про нещодавно прийнятий закон щодо заборони реклами виробників фармацевтичних препаратів у державних лікувальних закладах?
— Щось таке чув, — знизав плечима завідувач. — А нам що до цього? Ми нікого не рекламуємо. Я, принаймні, так точно.
— А це що? — хитро посміхаючись, один вказав пальцем на ручку, яка стирчала з верхньої кишені халата.
— Ручка, — не зрозумів лікар. — ви що, не користуєтесь? Лікар без ручки — порожнє місце.
— Розумію, — кивнув головою той, — такий інструмент потрібно мати, але при цьому заборонено рекламувати продукцію будь-яких виробників. А у вас…
— «Ревмоксикам», — прочитав Гайда слово, написане на ручці.
— От бачите? Рекламуєте продукцію. Ми мусимо акт складати.
— Через ручку?! А чим я маю писати? — почав заводитися шеф. — Мені не однаково? Прийшли представники, подарували, я пишу.
— А не можна, — розвів руками інший гість. — А піжама?
— Що — піжама? — не зрозумів Гайда.
— Ну ось, на кишені «Абріл» вишито. Також назва фірми. У вас півлікарні у таке вдягнуто.
— А в чому ж працювати?! — не зрозумів Гайда. — Добре, що дарують. Я ще можу, а медсестра за свою зарплату хіба зможе робочий одяг собі купляти?
— Ходіть на здоров’я, — розвів руками третій, але цього слова тут бути не повинно. Порушення закону.
— Та куди ж його діти?
— Не знаю, — здивувався перший. — Кишеню відпороти, фарбою замалювати…
— Я що — не маю чим зайнятися? — не міг заспокоїтися Гайда.
У кабінеті ситуація взагалі виглядала катастрофічно. З десяток ручок від різних фірм, що одразу впдали в очі, виявилися найменшим криміналом. Біля рукомойника висів рушник з вишитим «спазмалгіном», запасний халат з «клексаном», на столі стандартний папір з вибитим у кутику «лефлоцином», а тека, у якій лежав недописаний звіт, геть уся складалася з візерунків, утворених «фраксипарином».
— Що, зразу у кайданки? — не приховуючи уїдливості, жовчно пожартував Гайда.
— Та як… вас? — розплився в посмішці той, хто вочевидь організовував рейд. — А хто ж нас тоді рятуватиме? Миколо Прокоповичу, протокол ми мусимо скласти. За тиждень у нас із Києва перевірка. Ото ходитимуть і дивитимуться те, що й ми зараз. І якщо вже вони знайдуть — не ображайтеся. А матеріали сьогоднішні нам виключно для страховки. На випадок, якщо упродовж тижня ви оце все не ліквідуєте.
Сфотографувавши кричущі порушення з різного ракурсу, усі троє потисли йому руки і рушили далі дбати про законність у країні суцільного абсурду.
Заведений до краю, завідувач думав лиш про те, щоб хлопцям в операційній не перепало від нього, адже в такому стані важко стримувати своє роздратування. Та цього разу доля уберегла колег від неправедного гніву завідувача, бо пролунав зворотній дзвінок від обласного хірурга.
— Слухаю, Борисе Петровичу, — зітхнув Гайда.
— Отже слухайте, я розібрався. Заступник міністра у нас новий, і оту дисертацію пише, виявляється, його дитина. Але він української мови не знає і всі документи на російській складає. А перекладають вже — кому випаде. Тож потрапило, напевно, до малограмотної секретарки, бо в оригіналі вимагалося звітувати про «травми льогкіх», а отже, повинно бути «легенів». Ну, а в неї вийшло «легкі».
— Шляк би їх трафив… — вилаявся завідувач. — От завжди мене цікавило, чому явище безголовості яскравіше виражене «нагорі», ніж «унизу». Ну повинно ж навпаки бути!
— Багато що повинно, — згодився обласний. — Та вам гріх жалітися, бо ви ще звіту не склали. А от дев’ять районів уже здали. І що ви думаєте — сходиться усе до одиниці, навіть із цією нісенітницею. От же ж уміють наші хірурги дані підганяти! Ну, тепер наново перероблятимуть.
Слова тут були зайві.
