— А чого прокуратура таку довідку дає? — здивувався чоловік. — Я що — вкрав там щось?
— Ні, ви не вкрали, — заспокоїв перший. — Але дехто — не виключено, і вам доведеться бути свідком. А неправдиві свідчення згідно статті…
— Так, — з’явилася позаду розбитна невістка старого. — Ви що, лякати його прийшли? Тут є кого лякати? Совість маєте?
— Нікого ми не лякаємо, жіночко, просто пояснюємо права та обов’язки громадян, — сказав той, хто був Івановим. — І нам треба з’ясувати, коли у лікарні міняли вікна — ще у грудні чи вже у січні.
— А нам не однаково? — завелася господиня. — Добре, що поміняли. Вони ж розсипалися. У чому річ?
— Проводиться слідство, — знову втрутився другий. — І ваш обов’язок дати правдиві свідчення. Ви ж відвідували свекра? От і згадайте, чи вже виймали старі вікна і ставили нові, чи може ще не почали.
— Ви знущаєтеся, шановні? Я таке маю пам’ятати? — обурилася жінка. — Цілими днями зранку до вечора кручуся, кінці з кінцями звести не можу. Власні проблеми у голові не вміщаються, а ви хочете, щоб я про чужі минулорічні пам’ятала? Дайте спокій! Ніде підписуватися не буду. А якби усі громадянський обов’язок виконували як належить, їх би ще двадцять років тому поміняли. Залиште нас, шановні, бо мені старого перестеляти треба.
Вояж тривав до самого обіду. Результати скрізь були однакові: побачивши посвідчення, люди насторожувалися, а почувши, про що йдеться, одразу посилалися на провали у пам’яті подалі від гріха. Підписати вдалося лише два протокола, в одному з яких авторство належало бабі Парані, яка згоджувалася взагалі з усім, а поставлена закарлючка мало скидалася на підпис.
— Другого такого самого вона точно не поставить, — зауважив молодший.
— Ховай поки що, — похмуро наказав старший.
З кожною годиною їхнє роздратування зростало, як і кількість багнюки у салоні автівки.
Двері, за якими мала невдовзі початися приватна практика окуліста, виявилися зачиненими. Вадим прислухався. Десь усередині щось загуло, затріщало, а потім почулися удари по каменю. Схоже, окуліст власними силами здійснював ремонт. Телефон знову нагадав про себе. Побачивши номер, Вадим сплюнув спересердя, проте таки натис кнопку відповіді.
— Слухаю.
— Привіт.
— І вам привіт. Хто це?
— Упс-с… — здавалося, на тому кінці відібрало мову. — Ти що, не пізнаєш? Алла.
— Ти б ще за десять років задзвонила, а потім дивувалася…
— Сподіваюся, я тебе ні від чого важливого не відірвала? — як ні в чому не бувало, запитала вона.
— Вже третій день телефонуєш, аби це з'ясувати? — не зрозумів Вадим.
— М-м… Не лише. Як твої справи?
— Нормально.
— І усе? — здивувалася вона. — Нічого не хочеш мені розповісти? Ну, гаразд. А мої як, також не спитаєш?
— Я і так знаю. Сьогодні була на дні народження. Або на роботі привід намалювався. Доза спиртного виявилася достатньою, щоб зателефонувати мені.
— Ну, звісно. Я ж лише як вип’ю, тебе згадую.
— Бачиш, усе з’ясували. То про що говорити?
— Ні, — зірвалася Алла, — це ти так думаєш! І постійно мене ображаєш.
— Ображаю? — здивувався Вадим. — Та я тебе взагалі не чіпав. Це ти дзвониш. Ну як же, за твоїм розкладом час вже зустрічатися, місяць минув. Пора. Тільки я за незрозумілими розкладами не живу і речі лише своїми іменами називаю. Інакше не вмію.
— Зрозуміло, — зітхнула вона. — Помінялася ситуація. Раніше ти за мною бігав, а тепер має бути навпаки. Так? Я хочу зустрітися. Ти можеш завтра?
— Ні.
— Не хочеш?
— Навіть якби й схотів, до завтра не встигну.
— Не зрозуміла, — здивувалася Алла, — тебе що, немає у місті? А де ти?
— Далеко. У чорта на задвірках. Навіть у Штатах вже встиг побувати. Напевно, якби помер, ти також не одразу б довідалася. У крайньому випадку, до того дня, поки тобі не припече. Як от сьогодні. Ми ж зустрічаємось лише тоді, коли це тобі потрібно.
— А якщо мені справді, як ти кажеш, припекло? — не здавалася вона.
— То вийди на вулицю, підморгни — одразу черга вишикується. Ще й вибір буде. Ти ж в нас модель. Ну, давай, удачі.
Та за якусь хвилину телефон наче сам попросився до рук. Відшукавши номер останнього виклику, Вадим надовго застиг на місці. Потім стер номер і сховав телефон. Бажання йти до підвалу, де мав працювати Стихар, розвіялось.
Гайда катастрофічно запізнювався. Квартальний звіт не складався так, як потрібно. Нова форма звіту була спущена згори у такому вигляді вперше. Хто і для чого таке вигадав, — можна було лише здогадуватись. Один з показників узагалі не вписувався у здоровий глузд. Гайда спробував спочатку так, як менше рахувати. Коли ж кінцеві цифри не зійшлися, спробував як довше. Однаково у кінці виходила нісенітниця. А звіт мав зійтися як по вертикалі, так і по горизонталі, наче кросворд.
— Ну що, Миколо Прокоповичу, може братимемо хворого до операційної? — заглянув Хижняк.
— Романе… — зосереджено промовив шеф, не піднімаючи голови. — А що твій друг Цекало робить?
— Історії пише, — відповів той.
— То бери його і оперуйте. У мене тут повний завал. А назавтра звіт має бути в управлінні.
Зрозумівши, що завідувач так і не відірветься від паперів, Хижняк обережно зачинив двері.
