— Ну, ось, дожилися… — похитала головою Ліля. — Уявіть собі, — ви вже для нього «дядько Вадим». І навіть якісь секрети має. Ото відколи ви до Труша поїхали, сидить і чекає. А ви знаєте, до речі, що у нас робиться? Рябоконя хтось отоварив — місця живого немає. Півморди запухло. Таки увірвався комусь терпець.
— Хто такий Рябокінь? — не зрозумів Лужний, — і за що його товкти? Я ж не в курсі ще.
— О-о… — здивувалася медсестра. — Є у нас такий. Півставки в архіві має і половина на «швидкій». Підлота найвищого гатунку. Лікар ніякий, зате проліз у депутати райради від якоїсь там партії. Крикун, одне слово. Пише на всіх і вся — до будь-яких інстанцій. Хоче керувати. Вже і на завполіклінікою мітив, і на заступника головного. Тепер головним замислив стати. Часи непевні — все можливо. Скільки знаю його — стільки бруд на усіх підряд лиє.
— Ну, такі скрізь є, — похитав головою Вадим. — У сім'ї, як то кажуть, не без виродка.
— Наш усім решті дасть фори, — безапеляційно заявила Ліля. — Ви за вікна чули? Це ж з його подачі. Він перший почав писати. Ні, ви уявіть — ти працюєш у лікарні, тобі самому по крижах тягне, твої ж хворі страждають… І ця наволоч однаково бере і пише до фінвідділу, до прокуратури, що керівництво лікарні нагріло руки на вікнах! Та нехай би десять разів нагріло — ніхто ж тобі цього не зробить, як сам не зумієш. А воно отаке…
Далі медсестра не знайшла слів.
— Цінний екземпляр, — згодився Вадим. — І кажеш, сильно відлупашили?
— Конкретно, — радісно повідомила вона. — Рябокінь до Щерби навіть ходив обстежуватися. Казав, з драбини впав і забився. Але ж видно, що побили. А Щерба знаєте що зробив? До обласної лікарні направив. Сказав, що травми надто серйозні і сам не наважується. Нехай тепер поїздить і по чергах потовчеться.
— Нехай, — згодився Вадим. — Придурків треба вчити, хоч іноді. От тільки…
— Що? — не зрозуміла Ліля.
— Тільки якщо усе справді так, як ти розповідаєш, то логічно думати, що все-таки Рябокінь ваш дійсно впав із драбини.
— Чому? — викотила очі медсестра.
— Тому що за логікою «правдоборця», він обов'язково спробував би використати цей випадок в своїх інтересах. Розумієш? Такому раз в око дати — потім матимеш клопіт. Він з одним синцем півроку по шпиталях товктиметься і заяви писатиме, що за праве діло його скалічили. Отже, швидше за все, таки впав з драбини, ще й при свідках. Або… якщо справді товкли, то не так просто.
— Дійсно… — здивувалася медсестра. — А вам би, доктор, у слідчих органах працювати. Не пробували?
— Ні, — засміявся Вадим. — Не вийде. Я добрий. Та й не фахівець. Просто детективи люблю читати. А знання й у повсякденному житті не завадять. От як зараз. То що там, Сергійку?
— Ми усе чітко зробили, — насилу дочекався своєї черги малий. — Спочатку вона пішла ніби до нашої школи, потім повернула до організації, де електрика всяка… А далі сіла до машини! «Шевроле»! А потім поїхала. Сама!
— Не зрозуміла, кого це ви тут вистежуєте? — запитала Ліля.
— Твою «улюблену» пацієнтку.
— Що? — скривилася медсестра. — Ту алкоголічку? Що це ти навигадував, сину? Не слухайте його.
— Нічого я не вигадував! — образився хлопчик. — А ще ви правильно казали — режим порушує. Пива не пила, але курила у машині. Довгі цигарки такі. І по мобільному розмовляла!
— Дякую, — пожвавився Вадим. — Ось так, дівчино. Казав я, що таких не переношу!
— Що це означає? — не зрозуміла медсестра.
— Побачиш, — упевнено пообіцяв Вадим, — коли вона прийде знову. У вашій глибинці таке не часто буває, а от я надивився.
Злість на обличчі лікаря була непідробною.
Невеличкі віконця напівпідвального приміщення були завішані ганчір'ям, щоб ніхто не побачив, що діється всередині. Цекало з Хижняком також були вдягнені у щось, схоже на ганчір'я.
— Щось мені фітнесом перехотілося займатися, — промовила Лада, оглянувши їх з ніг до голови.
— А ми Інессу замість тебе візьмемо, — підморгнув Хижняк. — Вона також до Ігорка не байдужа, навіть більше, аніж ти.
Обличчя дівчини миттєво почервоніло і вона мовчки рушила до виходу, але її зупинила подруга.
— Не знаю, — вів своєї Цекало. — Ось ця стіна нас цікавить, так? Її ж мав на увазі Журбенко?
— Звичайно.
— А кладка каменю бачиш яка? Її стопудово у наші часи робили. А отже, бачили, що там за нею.
Та Роман рішуче похитав головою:
— Послухай мене. Я носив зразок до Журбенка. А він ще з кимось консультувався. Кладка не свіжа. Не з дев'яностих років, коли шпиталь востаннє добудовували. А з іншого боку, і не з середньовіччя. Вона збудована у проміжку між тими й тими часами.
— Гарний проміжок, — пхинькнула Ліда, — років так вісімсот.
— Пішли звідси, — невдоволено смикнула її Лада. — Нехай собі копирсаються.
— А що більший проміжок, то краще, — стояв на своєму Хижняк, — отже більше часу, упродовж якого туди могли щось покласти. Врешті-решт, не зійшовся світ клином на тамплієрах. І після них дещо цінне могло залишитися. За Наполеона такої цегли не виробляли, але я чув про заховану казну Першої російської армії у 1914 році.
— Це нас теж би влаштувало, — підморгнув Цекало.
