— Просто знаю цю кримінальну справу, так би мовити, зсередини. Вони ж недалеко від мене живуть, Огури ті нещасні. Хлопець ріс без батька, у хаті повна бідося. Ганя ця, його мати, працювала день і ніч, хлопцем стара баба опікувалася. Коли той підріс, почалися проблеми. Щодня «пиво», компанії, прийде бувало серед ночі і починає усіх «строїти», вікна бити так, що сусіди навкруг не сплять. Брат тієї Гані завжди приходив, допомагав, намагався хлопця приструнити, ну а той його зненавидів. Потім узяв за правило ножем вимахувати. Я сам двічі до них наряд викликав. То вона щораз на другий день відмовлялася — нічого не було і крапка, відпустіть сина. Я казав їй — рано чи пізно когось заріже. Але ж такі як вона живуть на рівні інстинктів. Головою далі хліва не думають. Так і сталося. Той самий брат її і постраждав.
— Ну, це я все розумію, — згодився Гайда. — А ми до чого? Що могли, те робили. І вона бачила. І претензій не мала. Навіть потім — «дякую, дякую»… А тут раптом…
— А тут раптом світить її сину в'язниця по повній програмі, — продовжував слідчий, — за навмисне убивство. І логіка її теляча підказує єдино можливий варіант. Брата вже не повернеш, то хоч би син не сів. Будь-яка мати цього б не хотіла. Тільки нормальна з дитинства свою дитину від тюрми рятує, а така — коли вже грім вдарить. Але тепер головне — щоб не сів. Тільки як людина від ножа гине, то хтось повинен відповідати. Є у нас спритні адвокати, котрим за їхню безпринципність місце на панелі. Як добре заплатять — то готові на все. От і навчили. Давайте провину за смерть вашого брата на лікарів повісимо. Ну, зрозуміло, винен син, що руку на дядька підняв. Але ж на той світ його не спроваджував! Якби нормально лікували, був би живий. То ж пишіть заяву, що вони профнепридатні, і будемо це в суді доводити. А тоді, дасть Бог, отримаємо лише за хуліганство, і аж ніяк не за навмисне убивство.
— Убивці ж — у білих халатах… — нарешті зрозумів Гайда. — Цікава логіка.
— Загалом звичайна для нашої ментальності, — розвів руками Валігура. — Своя сорочка нашому брату українцю завжди ближча до тіла.
— І що робити?
— А що будете робити? — не зрозумів слідчий. — Висновок судмедексперта, я так зрозумів, збігається з вашими діагнозами. Працюйте спокійно. Докучатимуть, звичайно, але що поробиш…
— Докучатимуть?! — похитав головою Гайда, — це слабо сказано. Роботу паралізують. Купа паперів, запитів, комісій… Це ж неможливо.
— А жити в неможливих умовах — це також наша ментальність, — сумно промовив слідчий, чухаючи голову.
М’яке і водночас потужне гудіння літака за інших обставин могло б заколисати. Не той випадок. Збудження відчувалося в усьому. Невідомість лякала.
— С-слава тобі Господи…
Відчувалося, що у сусіда поряд настрій зовсім інший.
— Так, схоже, летимо, — стримано згодився Вадим.
— Летимо! Не те слово! Я вже не сподівався, чесно. Гадав, узагалі ніколи.
— Ну… В мене така медсестра була, Валя, — підтримуючи розмову, поділився Лужний, — також не вірила. А тепер… Давно вже «там» своя. Хоч і не за фахом. Але назад не хотіла б.
— Стоп… ти що — лікар? — здивувався сусід. — То будемо знайомі. Олег Стихар. Взагалі-то окуліст.
— Вадим… — вони потиснули руки. — У минулому житті був хірургом. Поки не прийшов пеемсдец.
— Такого мату ще не чув, — не зрозумів той. — Як-як?
— А це не мат, — пояснив Лужний. — Пе-ем-с-де-ц. Центр первинної медико-санітарної допомоги, основний елемент медичної реформи. Тільки буква «це» мала би бути на початку, а вона у кінці, як і належить, тому що… справді тепер пеемсдец усім.
— Класно, — засміявся Стихар. — Не чув, їй-Богу. Та годі вже рипіти! Тобі не однаково, що там тепер буде? Життя продовжується. Слухай, а у тебе в Штатах є хтось, чи на голому місці збираєшся?
— На голому, — зітхнув Вадим. — Я тепер взагалі на голому. Кажу тобі — то було минуле життя. Усе з нуля. А що за книжка? «Привиди безіменного замку»… Я на детективах помішаний. Можна?
— Бери, — простяг той. — У Нью-Йорку віддаси. Побачимось же напевно?
По тісній кімнаті з нескінченними книжковими полицями вправно їхав інвалідний візок. Діставшись столу з комп’ютером, Журбенко торкнувся клавіш.
— Ось так, Ігорку, не я це вигадав. Серйозні люди. До того ж, не наші.
— Ну, Юрію Васильовичу, — пошкріб голову Цекало. — Відчуваю, своїми аргументами ви нас доконаєте. Костогриз зі свого боку, а ви зі свого.
— Справа добровільна, — розвів руками інвалід. — А ви б якось так, без фанатизму, спокійно. Тихше їдеш — далі будеш. Ти ж розумієш, якщо шпиталь на два дні без води залишається, — що йому робити? Я б теж лютував.
— Та цю трубу ще за царя Гороха закладали! Їй сто років, не менше. Ми взагалі її не чіпали. Якби не рвонуло, він би й не знав про наші справи.
— Не має значення, — відрізав Журбенко. — За будь-яких обставин треба якомога менше метушні та звуку. А у вас уже, бачу, якийсь психоз почався. Нетерпець. Наче у дешевому романі. Не будьте як діти, гаразд? Я ж просив — по-серйозному. Або без мене.
— По-серйозному, — упевнено відповів Ігор.
— Давайте, серйозні, кому чай кому кава, — дружина Журбенка поставила на стіл печиво.
