— Та усе буде гаразд. Ще жоден, хто туди виїхав, не шкодував. Уяви собі — я за паперами доцент із фізики і їду на симпозіум до Бостона! Звісно, справжні. Хлопці недарма бабки беруть. Там вже житло зняли, проплачено за півроку і робота якась є. Знала б моя матуся, на що квартира пішла… Ну, дасть Бог, може й побачимося в Штатах. Удачі тобі!
Випустивши дим, він знайшов номер, позначений «Алла». Скинув, а потім набрав наново. Палець так і не торкнувся кнопки виклику, натомість натиснув команду «стерти». Потім на екрані з’явилося зображення жінки з каштановим волоссям. Телефон двічі перепитав, чи впевнений господар у своєму рішенні. Так, упевнений більше, аніж будь-коли. Все. Шляхи відрізано.
А за хвилину почалася реєстрація пасажирів на рейс до Нью-Йорка. Гуркіт літаків бентежив душу, а вогні манили, створюючи тривожний настрій. У сорок п’ять починалося нове життя.
Ноші з огрядним тілом ледве тягли вузькими сходами на третій поверх. Санітарки схопилися за легший кінець, двоє ж плечистих водіїв, які тримали ноші «в головах», ледве розверталися на вузьких сходових майданчиках. Авдієнко, лікарка «швидкої», вже була на місці. Вона тихо промовила Дольному, який чергував у реанімації:
— Схоже, інфаркт. Каже — гострий біль та задишка. Раптово.
— Що кололи?
— Хотіла дексалгін, промедол та гепарин, — сказала вона. — Та він відмовився… Так і привезла.
— Такого пацієнта нам якраз бракувало, — сплюнув Дольний. — Все життя мріяв, щоб міського голову привезли. Доведеться обласних професорів викликати, забаганки вислуховувати…
Ноші заносили до палати.
— Все гаразд, — вів своє пацієнт, — усе нормально. Вам дзвонив Костогриз?
— Ну ось, починається… — стиха промовив реаніматолог. — Подайте мені головного лікаря, викличте професорів… Та куди ж ви встаєте? Не можна! Лежіть! Ганю, кардіограму!
Мер Замрига сам переліз із нош на ліжко. Одна медсестра готувала крапельницю, інша налаштовувала кардіограф.
— Шановні, усе гаразд, не бігайте! Мені вже краще. Де Костогриз? Покличте мені вашого головного!
— Головлікар не лікує кардіологічних хворих і не працює по ночах — дохідливо пояснював Дольний. — Зараз йому повідомлять. А тим часом робіть, що вам кажуть, будь ласка! Від цього залежать ваші життя і здоров’я!
Костогриз влетів буквально слідом за пацієнтом.
— Ну, ви вчасно, Григорію Віталійовичу! Тут Замригу привезли, то ж цілком законні концерти. Дай мені головного, а зараз ще буде — палату з джакузі…
— Тихо, не репетуй, — наказав Костогриз. — Спокійно. Двері зачини. Ось так. А тепер сідай і слухай. Отже, оформляєш його за усіма правилами і нехай лежить днів зо три. Зрозумів?
— Та ніби вже лежить… — розгубився Дольний.
— От і добре. Історію хвороби заповни і нехай спить.
— Це що — маски-шоу? — почав здогадуватися Дольний. — Липовий інфаркт? Догрався нарешті мер? Десь на хвоста йому стали? Прокрався, отже…
— Щось на зразок того, — згодився головлікар. — Принаймні, схоже. Просить пару днів відлежатися. Ну… це не наша справа. Каже — нічого серйозного. Ну, ти зрозумів.
— Я-то зрозумів, — похитав головою Дольний. — А от чи зрозуміє він, коли я зі своїми гризотами до нього прийду?
— Кардіограф знову барахлить, — зазирнула до них медсестра. — Везти до іншої палати?
— Не везти.
— А… як…
— Ніяк. Відбій. Йдіть вечеряти.
— І з персоналом поменше розмов, — додав Костогриз, коли двері знову зачинилися. — Бо завтра кожна санітарка знатиме, що ми Замригу переховуємо. Зранку для проформи зробиш йому ЕКГ, аналізи. Куди ж нам подітися? Усі від них залежимо.
— Врятуємо свого чиновника від чужих, — з розумінням хитнув головою Дольний.
— Ось-ось. До речі, обіцяв проспонсорувати дещо. Вважай, новий кардіограф вже у тебе. Та й ремонтну бригаду тепер дадуть. Відкоси на тих клятих вікнах хто робитиме? Скоро через них сам до тебе потраплю.
— Обіцяти — це вони майстри, — без особливого ентузіазму промовив лікар. — Поживемо — побачимо.
Гайда сидів за столом навпроти старшого слідчого прокуратури і розпачливо постукував пальцями по коліну, поки господар кабінету, Валігура, читав папери.
— Дмитре Івановичу, візьміть під свій контроль, — попросив відвідувач. — Ви єдина твереза людина у цій системі. Я прошу.
Дочитавши до кінця, слідчий відсунув папір і потер перенісся, а потім промовив:
— Ну, для мене якраз нічого дивного у цій ситуації немає.
— Ви так вважаєте? — здивувався Гайда. — Це так має бути?
