Стілець похитнувся, і Вадим мало не загримів на підлогу.
— Тих двох рано чи пізно, а все одно доведеться виганяти. А тепер і Вадим Борисович також вже у чорному списку.
— За що?! — не витримав Лужний. — За те, що до вентиляційної шахти руку запхав?!
— Ні, — спокійно пояснив Костогриз, — за невиконання службових інструкцій.
— Яких іще інструкцій?
— Вадиме Борисовичу, — провадив той. — Ви ж не перший рік працюєте і знаєте, що більшість наших інструкцій так написані, що виконувати реально їх неможливо. Ми й не виконуємо. Але за потреби кого завгодно можна звільнити за їх невиконання. То ж лазьте і далі по кутках і підвалах, а будете звільнені за належною статтею.
Широка спина Костогриза зникла за рогом.
— Якого біса, Вадиме Борисовичу?! — не витримав Гайда. — Ну мені, сподіваюся, ви можете пояснити?
— А я можу вам довіряти? — запитав його Вадим, дивлячись в очі.
— Ну… — розгубився завідувач. — За стільки років роботи я ще нікого не підставив. Ходімо до кабінету.
За спокійною розмовою день схилився до вечора.
— Ось так несподівано посміялася з мене фортуна, — завершив розповідь Вадим. — Цей телефон весь час лежав за вентиляційною решіткою, а потім, коли розібрали стіну і знайшли міни — впав! Можливо, від вібрації. А тепер ламаю голову, хто міг його туди покласти.
— Гм… — замислився Гайда. — Серед наших працівників Жанни точно немає. Бабу Жанну до уваги не беремо. І людини, за якою б водилися подібні афери, також нема.
— Це я вже зрозумів, — зітхнув Лужний.
— Можливо, хтось серед хворих… — Завідувач підвівся й обійшов стіл. — Можна взяти в архіві історії хвороби за певний період і переглянути. Іншого вирішення не бачу.
— Знаєте, Миколо Прокоповичу, є ще один нюанс, — зізнався Вадим. — Андрій Щерба знає хто вона, але мовчить, немов партизан.
— То ось через що ви погиркалися. Тоді мені усе зрозуміло, я теж знаю, хто це.
— Справді? — не повірив Лужний. — То скажіть мені, а я обіцяю діяти так, щоб йому не нашкодити.
— Та більше ніж є, йому не нашкодиш, — зітхнув Гайда. — Була тут одна пацієнтка після ДТП. Звати її Галина… А Андрій… Ти ж бачиш, який він — самотній, добряга. Словом, коли вона втекла посеред ночі, я за нього боявся. Та він і досі не може заспокоїтися.
— Точно, — погодився Вадим. — Він через неї на мене з кулаками кидався.
— Отже, правду Женя казала, — похитав головою Гайда. — Іди до архіву, знайди історію. Там і адреса має бути, хоча навряд чи справжня, інакше Андрій давно б там був. Та може якусь корисну інформацію з тих паперів і витягнеш.
У десятій палаті Ольга не відривалася від ноутбука. У двері обережно постукали.
— Психіатра викликали?
— Начебто ні.
— А хто ж просив провідати? — усміхнувся Вересюк.
Жартуючи, він викладав на тумбу апельсини, пиріжки та каву.
— Навіщо це? — здивувалась Ольга.
— Це ж відвідини, як ви бажали. Ось кавоварка, користуйтеся. А пиріжків мама напекла. Сподіваюся, вам сподобаються.
— Навіть не знаю, що й сказати, — похитала головою Ольга.
— А я підкажу, — знайшовся Вересюк. — У подібних випадках належить розповідати про своє здоров’я. Як ви почуваєтеся?
— Нормально почуваюся, — зніяковіла Ольга. — Ось працюю, пишу одночасно обидва матеріала.
— Не думав, що маячня Фабіровського вас так зацікавить. Каву зварити?
— На ніч? — завагалася Ольга. — Та біс із ним, давайте. Тоді до ранку саме закінчу.
Він простяг їй чашку кави.
Костогриз знову ходив колами по своєму кабінету.
— То що, Дмитре Івановичу, жодних перспектив? Як на вашому професійному жаргоні кажуть — глухар?
— Рано про це заявляти, втім, не виключено, — скривився Валігура.
— А у нас в районі взагалі бувало, щоб когось знайшли, злочин якийсь розкрили? — під’юджував головлікар. — Якщо це не Василь, який з похмілля вдерся до підвалу баби Параски у пошуках самогону.
— Так і у вас хворі як не помирають, то одні й ті самі хвороби все життя лікують, також «глухарі» свого роду.
— У нас хворі помирають не частіше, ніж у Штатах чи Англії, — заперечив Костогриз. — А медицина навпаки більш доступна.
— Ой-ой, Григорію Віталійовичу… — не повірив слідчий. — Давайте облишимо безглузду полеміку, до істини однаково не дійдемо.
— Не дійдемо, — погодився головлікар.
— Тим паче, не варто витрачати час на пустопорожні балачки, тоді як є справді важливі новини.
— Що ви маєте на увазі? — пожвавішав Костогриз. — Щось конкретне?
— Так, конкретне, — стишив голос Валігура. — І розмова ця не для сторонніх вух. Григорію Віталійовичу, під час розслідування відкрилися деякі несподівані факти, до яких ви не залишитеся байдужим. І знаю про них поки що лише я.
Український лікар міг би лікувати втричі більше пацієнтів, якби від нього не вимагали писанини. Та якби він сумлінно писав усе те, що за інструкціями належить, то не вистачило б часу й на одного. Тож завжди обиралася золота середина — лікувати пацієнтів та писати рівно стільки паперів, щоб чиновники не могли звинуватити у бездіяльності, адже, як не написано, то і не зроблено.
— Досить, набридло, — змучено промовив Лужний, складаючи картки.
— Може чаю зробити? — запропонувала Ліля.
— Можна і чаю. Але маю до тебе ще дещо.
