— Ой, — повела очима медсестра. — А що?
— Справа є одна. Секретна. Якщо ти не проти.
— Звісно.
— Але крім уміння берегти таємниці, ще талант потрібен. Артистичний.
— О-о! Ви ще мене не знаєте! — зраділа Ліля.
— Які в тебе стосунки зі Щербою?
— Що означає — «які»? — насторожилася вона.
— Я не у тому розумінні, — пояснив лікар. — По роботі.
— Як з усіма.
— По телефону з ним не спілкуєшся?
— З якої радості? — здивувалась медсестра.
— От і гаразд, — зрадів Вадим. — Тому що говорити доведеться саме з ним. От з цього телефона ти мусиш подзвонити йому і назватися Галею.
— Галею?! — здивувалася вона. — Це та, яку Щерба по шматках складав?
— Бачу, ти добре орієнтуєшся у лікарняних подіях, — зауважив Вадим.
— У цій орієнтуються всі, — похитала головою Ліля. — Але вам це навіщо?
— Ну, я ж не питав, навіщо твій коханий вліз у п’яну бійку, — нагадав їй Вадим. — Мені просто потрібно її знайти.
— Та якби Щерба знав, де шукати, давно б знайшов!
— Можливо, — погодився Вадим, простягаючи їй телефона. — Але кращих варіантів у мене однаково немає.
Обличчя головного лікаря миттєво зблідло.
— Господи… Які ще факти?! Гадаєте, мені мало того, що є?
— Григорію Віталійовичу, — намагався заспокоїти його слідчий. — Нічого для вас неприємного. Радше навпаки. І мені б хотілося, щоб ми з вами на рахунок цього дійшли згоди.
— Слухаю уважно, — зосередився Костогриз.
— Григорію Віталійовичу, — багатозначно почав Валігура. — Як ви вважаєте, навіщо вкрали архітектурні документи? Адже загубитися всі одночасно вони не могли.
— Ну… — розвів руками головлікар. — Мені відомо, що папери ці декого дуже цікавлять. А ви знаєте, навіщо?
— Здогадуюся. А звідки вам відомо, що креслення комусь потрібні?
— Напевно, мені слід було розповісти вам це раніше, та за іншими проблемами не встиг. Не так давно двоє невідомих пропонували мені за них п’ять тисяч «зелених».
— Оце новина… — розгубився слідчий. — І ви досі про це мовчали?! То що ви — відмовилися?
— Дорогий мій Дмитре Івановичу, — посміхнувся Костогриз. — Якби я їх продав, то навряд чи вам зараз про це розповідав би, це по-перше.
— А по-друге?
— По-друге, тоді я навіть не знав про що йдеться. Вони сказали просто — документи. І я мав сам розуміти, які. Звичайно, тоді не зрозумів і послав їх під три чорти. А вже тепер, коли проектна документація зникла, здогадався, що саме вони мали на увазі.
— Оце так… — скрушно похитав головою Валігура. — А ви б їх упізнали?
— Навряд чи, — засумнівався Костогриз. — Була ніч, вони сиділи у машині, у якомусь чорному джипі, номерів не бачив.
— Як ви могли поїхати на таку зустріч? — схопився за голову слідчий.
— Вони повідомили, що знають правду про смерть Замриги, — пояснив головлікар. — Гадаєте, я поїхав за грошима? Я навіть рушницю про всяк випадок із собою прихопив.
— І про це я також дізнаюся лише зараз? — звів очі до неба Валігура.
— А вони про Замригу так нічого і не розповіли, — пояснив Костогриз. — Сказали, що не знають, хто це. Зустріч організував хтось третій, який подзвонив як їм, так і мені. І добре розумів при цьому, чим зацікавити кожного з нас.
— Гаразд, — промовив слідчий. — Цю лінію ми також розроблятимемо. А тепер, нарешті, про те, що я хотів сказати. Поки що невідомо, хто саме вкрав креслення, але не важко здогадатися навіщо. За їх допомогою можна визначити, де усе це лежить.
— Що — «усе це»? Що лежить? — почав нервуватися Костогриз.
— Ну, не німецькі ж архіви, звичайно, — твердо промовив слідчий, дивлячись йому у вічі. — Те, що шукають усі.
Вона збиралася з духом. Не тому, що сумнівалась у своїх артистичних талантах, а тому що їй не подобалась її роль. Вадим натиснув кнопку виклику, зовнішній динамік і простяг їй телефон.
— Галю! Галочко, це ви? — запитав Щерба.
— Так…
— Господи… Галочко, куди ж ви пропали? Чому не говорили зі мною? Хіба так можна? Де ви?
— Пробачте, так було треба, — промовила Ліля.
— Чому? — здивувався лікар.
— Андрію Івановичу, не можу вам сказати. Я гадала… ви самі знайдете мене.
— Я шукав, але ж ви вказали неправильну адресу! Як міг я вас розшукати? Навіщо ви так зробили?
— Так було треба.
— Що це означає? А чому у вас такий голос дивний?
— В мене депресія, — промовила Ліля.
— То давайте зустрінемось! Скажіть лишень куди приїхати. Як ваша нога? Я повинен перевірити.
— Усе гаразд, — ледве стримуючись, промовила Ліля.
— Куди мені приїхати?
— А ви не здогадуєтеся?
— Звідки?! — мало не плакав Андрій, — ой, Галочко, вас тут одна небезпечна людина розшукує. Давайте побачимось і я усе розповім…
Вадим подавав Лілі знаки закінчувати розмову.
— Зараз не можу, — промовила Ліля. — Подзвоню вам пізніше.
Ліля натисла на відбій. Телефон вимкнувся. Потім екран знову спалахнув і залунали один за одним дзвінки. Вадим вимкнув звук, а потім і сам телефон.
— Це одна з найнеприємніших речей, які мені доводилося робити, — промовила медсестра.
— Схоже, в нас нічого не вийшло, — зауважив Лужний. — Лілю, вона аферистка, і я повинен її знайти.
— То ви заради цього сюди приїхали? — запитала дівчина.
— Можна й так вважати, — він ствердно кивнув головою. — Допоможеш мені?
— Так. А що я маю робити?
