— Якщо проектну документацію поцупили, — продовжував Журбенко, — в ній можна знайти якусь підказку. Ви згодні? Тому для нас з вами дуже добре, що вона зникає. А спохопилися тепер саме тому, що її затребували сапери. І оскільки її немає, вони, сподіваюся, не знайдуть нічогісінького, як і усі їхні попередники. Навіть якщо упевнені тепер, що під стінами щось заховано.
— А чому сапери повинні бути в цьому впевнені? — не зрозумів Ігор.
— Німці замінували чомусь саме цю ділянку. А навіщо?
— Важко сказати… — промовив, жуючи, Хижняк.
— А ти подумай. Якби хотіли висадити увесь монастир — зробили б це одразу. Але заклали вибухівку, щоб рвонуло тоді, як хтось лізтиме. Адже саме у момент вашого проникнення запустився годинниковий механізм. Розумієте, який в них був розрахунок?
— Ні, — чесно зізнався Цекало.
— Той, хто мінував підвал, не збирався знищувати монастир. Адже під ним скарби. Та й архіви дивізії не навічно ховалися. Гадаю, є якийсь секрет, завдяки якому дістатися до захованого у принципі легко і не треба нічого руйнувати. От тільки здогадатися як — надзвичайно складно.
— Однаково, не надто зрозуміло.
Покинувши жувати, обидва зосереджено думали.
— Гадаю, німці збиралися сховати у підвалах свої архіви. Про них ще за радянських часів багато говорили. Почали шукати — де краще. Випадково відкрили цей секрет і напоролися на «сюрприз». Ну, звичайно, у планах мали повернутися і забрати усе — як папери, так і скарби. Тому й поставили заряд, але так, щоб лише підхід перекрило.
— Тоді який сенс у годинниковому механізмі? — розмірковував Хижняк. — Не йшов же цей годинник від 44-го року! Ми влізли й механізм запрацював.
— З міркувань гуманності, — із сарказмом промовив Цекало. — Хотіли нам дати час на евакуацію.
— Ось здорова думка, — зрадів Журбенко, — Хоч і не зовсім вірна. Але цей механізм годинниковий для нас із вами — момент істини! Про вас вони не думали. Але турбувалися про того, хто міг прийти по архіви. Йому й хотіли дати час на евакуацію. Розумієте? Тоді сенс годинникового механізму зрозумілий — не вбивати своїх. Лише зробити потаємне приміщення недоступним.
— Ну припустимо, — не надто охоче згодився Ігор. — А у чому ж тоді момент істини?
— А ось у чому. Якби не було скарбів, не було б сенсу й у цьому трюкові. Уявіть — заховані лише архіви, жодних скарбів не існує. Тоді усе просто. Дістається чужий — вибух, усе знищується. Крапка. До речі, таке бувало не один раз. Типова схема.
— Але тоді й до сховку вже навряд чи дістанешся і щось вишукаєш… — зауважив Хижняк.
— Ось! Через це й заряд ставився невеликий, аби лише відрізати шлях до того, що не мав знайти ніхто. А годинниковий пристрій давав змогу шукачам безпечно піти. Окрім того, папери повинні лежати не разом зі скарбами, а окремо. Адже ті, хто ховав архіви, після виходу з оточення мали доповісти про схованку своєму начальству. І по вміст її могли послати когось іншого, тому після вилучення паперів їм і на думку не мало спасти, що тут заховані скарби.
— Цілком логічно… — замислився Ігор. — Справді. Своїх вбивати не годиться… Але й віддавати багатство також не хочеться…
— Нарешті зрозуміли, — полегшено зітхнув господар. — То ж будьте упевнені — воно там лежить. І повірте — зовсім близько.
Вулицею Роздолу проїхала «полуторка» із солдатами. Грюкнули борти кузова.
— Товаріщ комісар… — почулося крізь віконне скло.
Рука з перснем на пальці відпустила шторку, кімнату затопив морок.
— Пане Казимире, — тихо промовив Потоцький. — При усій повазі та доброму ставленні до вас я не можу цього зробити.
— Ви — відома й могутня людина! — насідав архітектор.
— Про що ви, пане Казимире? — гірко посміхнувся той. — Яка могутність? Немає більше Речі Посполитої! Я втікач, такий само, як і ви. Польща під німцями, а там, куди зібрався, я надто залежний від інших людей, щоб брати на себе опіку над вами.
— Ясновельможний княже! — вклонився Колісник. — Упевнений, ви дістанетеся до Сполучених Штатів без найменшого ризику і влаштуєтеся там. Знаю — вам незручно просити ще за когось. Але я потрібен вам. Приділіть мені десять хвилин, і тоді ви інакше сприйматимете мої прохання про допомогу. Вислухайте мене!
— Гаразд, але швидко, — відповів князь.
— Пане Потоцький, ви пам’ятаєте, як найняли мене для вирішення архітектурних питань при добудові лікарні у монастирі. Я дуже хотів допомогти і старався не за страх, а за совість. Це вийшло випадково. Обстежуючи підземелля, я наштовхнувся на одну невідповідність, яка дозволила мені проникнути у таємницю. Геніальна таємниця, завдяки якій ченці упродовж століть ховають незліченні скарби! Я бачив їх і тримав у руках! Там стільки усього, що неможливо забрати!
— Ви блефуєте, — посміхнувся Потоцький. — Казимире Львовичу, ви блефуєте у надії, що я повірю і візьму вас із собою. Чому ви мовчали до цих пір?
