— Дякую.
— Ось поглянь, — продовжував інвалід. — Оце з праць Мак-Брайна, а оце з Хофмана. Ось карта, складена одним, а ось — іншим. Порівняй. Практично те саме. Особливо стосовно східного напрямку. А Хофман та Мак-Брайн одне в одного не списували — гарантія. Вони розходяться в усьому, починаючи від значення ордену тамплієрів у світовій історії. В усьому, крім цього. Розумієш? І обидва посилаються на серйозних археологів. А ось монастирі, які будували тамплієри за межами Франції у східному напрямку. Ось цей — наш, нижньороздольський. Поза сумнівом.
— А ще десь пошукати? — припустив Цекало. — Не по істориках, а хоча б по тих самих археологах?
— Пошукаємо, — пообіцяв Журбенко. — В інтернеті цього вистачає. А тепер дивися сюди. Це вже моя карта. Сам склав. Тут дані про всі знахідки скарбів тамплієрів. То про «сорок возів» згадується у восьми випадках. У восьми випадках археологи вважають, що знайдене — це те, що вивозили храмівники у 1308 році, коли Філіп IV, висловлюючись сучасною мовою, наїхав на них. Зауваж — тамплієри намагалися вивезти скарби до віддаленіших монастирів. Ті, де потім щось знаходили, розташовані на значній відстані від Франції. Бачиш по карті?
— Можливо… — згодився Ігор.
— А наш у цьому ряду взагалі останній. Далі храмівники ніколи не бували. Далі — Русь.
— Сорок мінус вісім — тридцять два, — бурмотів під ніс Цекало.
— Та багато, багато ще залишилося, — засміявся Журбенко. — Тобі вистачить.
— Я не про те, — знітився Ігор. — Припускаю імовірність, що один з возів справді тут.
— Імовірність велика, — запевнив той. — Монастир, про який ідеться, якщо він справді «наш», заклав наближений магістра Гійом де Шалон, коли вирушав у хрестовий похід. І це також достовірно. Він же ж так само брав участь у вивезенні скарбів із Тампля. Про це є як у Хофмана, так і в Мак-Брайна. Скажи, куди ще йому везти золото, як не у власноруч закладений монастир, де знає кожен закуток підземелля?
— Невже це справді можливо? — замріяно вимовив Ігор. — Я от думаю іноді — ми хворих оглядаємо, оперуємо, всяку маячню пишемо, на горіхи отримуємо… А у цей час під нами, десь глибоко-глибоко… Але ж усе перекопано, і не один раз. За стільки століть хто тільки не шукав!
— Це тому, що висловлюючись знову-таки по-сучасному, лохи шукали. Отакі як ви з Ромком.
Ніч огорнула будинок, та їм не в голові були як пізня пора, так і завтрашній напружений день. У вікні будинку колишнього анестезіолога ще довго світилось.
— Як почуваєтесь? — запитав Дольний, увійшовши до палати, де на секондхендовому ліжку лежала віп-персона.
— Нормально, — сухо відповів Замрига, відклавши газету.
— Я до того, що ніч насувається. Може, що потрібно?
— Усе гаразд. Де туалет, знаю. Смердить трохи, щоправда, і тісно у ньому. Чи ви хочете, щоб я на судно ходив?
«Заким ви не з’явилися, не смерділо», — подумав Дольний.
— Для вас навіть справжню, ще радянську «утку» можемо знайти, — пожартувала Оксана. — По теперішніх часах дуже великий дефіцит.
— Ні, дякую, — невдоволено відповів мер. — Усе гаразд.
— Ну, ночуйте.
Вони пішли до ординаторської, де Оксана дала волю роздратуванню.
— Ще те цабе, — згодився Дольний. — Щуряка чистопородний. І не розуміє, що якби справжнім був його інфаркт, то їй-Богу мало б значення, тягнути цю тушу п’ять хвилин сходами, чи за секунду підняти на ліфті. А ліфт двадцять років не працює. І бабла на ремонт він не виділить, поки справжнього інфаркту не дочекається. Скільки ми його триматимемо?
— Скільки скажуть, — зітхнула Оксана.
— А ти менше язиком плещи, — порадив лікар. — І санітаркам не обов’язково знати, для чого він тут.
— Лікарю, я по-вашому зовсім дурна? — обурилася вона.
— Не зовсім, — згодився той. — Каву вмієш добре варити. І торт, отой що з безе, також нічого.
— І все?!
— Не волай, мера збудиш. Гадаю, що не лише це. Але того я, на жаль, не пробував.
— Хотіли б — давно попробували б.
— Ой… — скривився Дольний. — Службові романи не в моєму стилі. Ти ж знаєш. Хоч би нікого більше не привезли до ранку. Спати хочеться… І не діставай його. Тобі воно треба?
Зітхнувши, Оксана пішла до дівчат, а Дольний узяв ручку і підсунув до себе поки що чисту історію хвороби з прізвищем «Замрига».
Літак плавно приземлився на американську землю, і щасливі пасажири за кілька хвилин вже прямували до пропускного пункту.
— Пане Лужний, яка мета вашого візиту в Сполучені Штати? — запитав митник.
— Їду на наукову конференцію до Бостона, — відповів Вадим.
— А де ви працюєте?
— Дніпро, фізико-технічний інститут, доцент кафедри твердих металів. Там усе зазначено.
— А чому тут не вказано місце проживання?
— Я гадав, це не важливо, — пояснив Вадим, відчуваючи як цей нудний американець дратує його дедалі більше. — Мене обіцяли влаштувати.
— Хтось має вас зустрічати? Ви не знаєте. Окей. Ми з’ясуємо, чи є ваше ім’я у списках запрошених на конференцію.
Неприємне передчуття утворилося десь попід грудьми і почало розтікатися по тілу. Отакої. Чого треба цьому прищові? Ситуація виходила з-під контролю. Чекати довелося з годину, поки його закликали до віконця.
