Двері прочинилися і Щерба визирнув з хати. Потім вийшов на ґанок, тримаючи в руці сокиру. Пес одразу припинив гавкати, але не заспокоївся. Озирнувшись навсібіч, господар поклав сокиру і схилився до пса. Тепер зволікання було смертельним. Скільки часу потрібно аби розстібнути нашийник?
Зібравшись із духом, Вадим кинувся до дверей. Собака смикнувся і мало не завалив навзнак свого господаря. Страшне гарчання стояло у вухах, коли заскакував у відчинені двері.
— Ах ти ж…
Вайлуватий господар звівся на ноги й кинувся за ним. Де ж тут замикається? Двері заклацнулися на замок перед самим носом Щерби. Одразу ж загупало так, що Вадим зрозумів — протримаються вони не довго.
Він заскочив до кімнати, відкриваючи усі підряд двері на своєму шляху. Її ніде не було. Круті сходи вели нагору у мансарду і логіка підказувала, що йому треба туди. Унизу щось жахливо заскреготало. Часу лишалося обмаль, а ще ж тут є підвал…
Вона сиділа, забившись у куток. Темне волосся, невеличкий свіжий рубець на правій вилиці, переляканий погляд.
— Ну от я вас і знайшов, — задоволено промовив Вадим. — Нарешті. Пізнаєте мене?
— Так… — тільки й спромоглася відповісти жінка.
— Ну, слава Богу! Тоді пропоную…
Договорити йому не дали. Унизу почулися матюки упереміш із гарчанням, і розлючений господар, хапаючись за перила, затупотів нагору. Часу на роздуми не було. Вискочивши на сходи, Вадим щосили штовхнув господаря ногою у груди. Втративши рівновагу, Щерба з’їхав сходами додолу. Наступна атака могла стати для Вадима фатальною. Схопивши крісло, він заклинив його між перилами та стіною. Ніжки потрапили поміж балясин, і меблі застрягли у вузькому прольоті, а Вадим нагромадив згори ще й столика. Щерба одразу ж схопився за меблі, намагаючись розібрати завал, але Вадим ще й тиснув згори вагою свого тіла.
— Ах ти ж с-сука… Уб’ю, — гарчав Щерба, шукаючи, чим би розворотити цю імпровізовану барикаду, а потім зник у коридорі.
— Жанно, ви нарешті зробите хоч якийсь розумний крок? — відхекуючись, запитав Лужний. — Зараз він прибіжить із сокирою або бензопилою. Кому від цього стане легше? Може, почнемо нарешті конструктивну розмову?
Щерба й справді з’явився з сокирою, та ще й з ломом на додачу.
— Ну ось, я ж казав! — нервово скрикнув непроханий гість. — Вирішуйте щось, шановна, інакше буде пізно!
Зупинившись на мить і намірившись, Андрій запхав лома у зведену Вадимом барикаду, збираючись її розворотити.
— Досить, — сказала Жанна. — Андрію, не треба. Давайте справді поговоримо…
Звана вечеря нагадувала відому ситуацію, коли лебідь, рак та щука тягнуть віз, не надто розуміючи, що роблять. Підполковник, перебуваючи у піднесеному настрої, справно наливав гостеві, не забуваючи, звісно, й про себе. Полянська сиділа наче на голках, напружена й нервова, намагаючись вдавати гостинну господиню. Оленка від хвилювання не знала, куди подіти руки і ноги. Цекало ж узагалі лише чекав моменту, коли можна буде чемно піти, тому не заперечував проти пропозицій господаря.
— Ну, та не здригнеться рука! — чергового разу промовив Полянський, наповнюючи келишки.
— Так, давайте, — мляво згодився Ігор.
— Закушуйте, Ігоре Миколайовичу, — пропонувала господиня. — Ви ж зовсім нічого не їсте!
— Дякую, усе надзвичайно смачно, — кивнув головою Цекало, не дивлячись на неї.
— А оце ще не пробували, — Оленка взяла до рук тарелю. — Це я сама готувала!
— Дякую. Скуштую обов’язково і буду йти. Завтра на роботу рано.
— Як, уже? — здивувалася Оленка. — А торт?
— Якщо можна, шматочок торта візьму з собою, — попросив гість. — Мені вже час іти.
— Ну, тоді на коня! — рішуче сказав Полянський. — Останній тост за дам, які зібрали нас усіх разом у такий… гм-гм… оригінальний спосіб.
Оригінальності цій вечірці й справді не бракувало. Вони випили.
— Дякую, — насилу орудуючи язиком, промовив Цекало. — Весело провели час. Ну, а завтра… рутина.
— Ігоре Миколайовичу, я вас відвезу! — запропонувала Полянська.
— Що ви, не треба… — похитав головою той, взуваючи черевики.
Оленка побігла по торт. Полянський продовжував наливати сам собі, а господиня вийшла за двері.
— Ігоре Миколайовичу, ви надто багато випили, я за вас переживаю.
— Інно Сергіївно, — розігнувшись, глибоко зітхнув Ігор. — Все найгірше сьогодні вже відбулося, то ж нічого поганого більше не станеться і хвилюватися за мене не варто. Дякую.
Він пішов і Оленка наздогнала його вже на сходах унизу.
— Ігоре Миколайовичу! Ось.
Вона простягнула йому шмат торта, загорнутий у серветки.
— Дякую, Оленко, — сумно промовив Цекало, дивлячись убік.
— Я знаю, вам не сподобалося. Але… дуже хотіла, щоб ви прийшли. І на тата не ображайтеся. Він специфічна людина. Та й хильнути любить зайвого.
— Усе гаразд, — заспокоїв Ігор. — Ти також пробач мені, Оленко. У мене в житті зараз темна смуга…
— Розумію, — просто промовила вона. — Але… Я можу хоч чимось вам допомогти?
— Це особисте, — заперечив Цекало. — Пробач.
Усі троє сиділи внизу за круглим столом. Щерба супився, дивлячись у стіну, а Жанна з цікавістю роздивлялась Вадима, якого заочно знала давно, проте побачила уперше.
