— Ну… якщо так, можу порадити лише одне. Донька завжди виростає схожою на матір. А моя тим паче. То ж років через десять ви маєте усі шанси отримати бажане.
— А що мені робити десять років?
— Використайте їх з толком, — цілком щиро порадила вона. — Станьте професором. Знайдіть скарби хрестоносців. А якщо серйозно… мені шкода, що я свідомо або несвідомо створила вам стільки проблем. Пробачте…
Отто фон Бірхоф сидів у каплиці біля прочиненого вікна і вслухався у звуки близьких розривів. Тривала артпідготовка. Росіяни наче сказилися і вже другу годину поспіль мішали передову їхньої оборони з землею. За годину, максимум дві мав розпочатися наступ, результат якого не важко було передбачити. Можливо частини, що залишились від сто сорок третьої дивізії, протримаються годину, максимум дві. А радше, російські танки безперешкодно пройдуть крізь виснажені війська і тоді не більш, аніж за півгодини можуть з’явитися тут.
Майор СС Бірхоф був реалістом, тому завжди передбачав можливі негативні повороти і заздалегідь планував шляхи відступу як у прямому, так і в переносному розумінні. Саме тому вже добу у підвалі під монастирем працювали зігнані ним полонені, що товкли землю лопатами, а оберлейтенант періодично бігав нагору з доповіддю.
Внизу почувся звук мотора. Мотоцикл заїхав на подвір’я і Штальман, зіскочивши на землю, потяг з коляски Гофмана, адже той сам не міг. Підбігло кілька солдатів і, лишивши пораненого на їхню ласку, Штальман загупав чобітьми нагору. Власне, фон Бірхоф усе зрозумів і без доповіді, адже з трьох повернувся лиш один мотоцикл, та ще й з пораненим стрільцем.
— Гер майор! — видихнув фельдфебель. — Ми в оточенні. Вони замкнули кільце. Поки що там лише розрізнені частини, але росіяни швидко підтягуються. Нам насилу вдалося пробитися. Решта загинули.
— Ось що, Штальмане, — промовив розвідник. — Збираємося на марш. Спробуємо прориватися. Зв’язку немає. Їдь до мосту, там Граве з трьома танками. Нехай негайно висуваються сюди, це наказ. Вирушаємо за годину. І нехай допоможе нам Бог.
Оберлейтенант Брігель з’явився за п'ятнадцять хвилин, важко дихаючи й жестикулюючи руками, вимащеними у світлій глині.
— Так швидко упоралися? — здивовано звів очі фон Бірхоф.
— Гер майоре… ходімте зі мною! Там таке…
— Викопав кістки Великого Магістра? — не приховуючи сарказму, запитав Отто, але тим не менше хутко послідував за ним.
Коли вони увійшли до підземелля й дісталися закутка, у якому велися роботи, фон Бірхоф від подиву роззявив рота. Зазирнувши в пролом, він присвітив ліхтарем.
— О Боже… Чого ж воно так невчасно?
— Як це можливо? — дивувався Брігель. — Два роки тому ми тут усе догори дригом перевернули! Як могли ми не помітити цього?
— Не знаю, — похмуро промовив Отто, роздивляючись старовинний кинджал з руків’ям, прикрашеним діамантами. — Тепер пізно. Так, лейтенанте, хтось іще це бачив?
— Ні. Як ви й наказували, я усе робив власноруч за допомогою полонених. Охорона на вході. Сюди ніхто не заходив.
— Слухай мене, Брігель. Часу маємо від сили годину. Покладіть усе на місце. І закрийте, як було. Архіви сховайте он там, подалі. Усе замуруйте. Вибухівку закладіть з того боку від ящиків. Мінування проведу сам.
— Це не зруйнує монастир! — вигукнув Брігель. — Навіть цієї будівлі.
— А нам не треба його руйнувати. Ми ж іще повернемось!
— Гер майоре! Візьмемо бодай щось!
— Боронь тебе Боже взяти бодай один дукат!
— Хто ж побачить? — наполягав той. — Ви знаєте, скільки він коштує?
Вийнявши монету з кишені, Брігель крутив її в руці. Фон Бірхоф силоміць відібрав монету і прочитав напис латиною по колу CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS! Після цього кинув її на місце.
— І решту, чим набив кишені, також поклади назад. Якщо потрапимо з оцим у полон, тебе змусять все розповісти. І ти розділиш долю тих, що копали разом з тобою.
Здіймаючи хмари пилюки, до монастиря під’їхало три танка. Брігель поліз до переднього з них. Скинувши з плеча автомат, фон Бірхоф озирнувся на стіни, що височіли за спиною, заскочив на броню і махнув рукою уперед. «CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS!» — беззвучно повторив нащадок хрестоносців.
Житло Щерби скидалося на володіння Шрека, як власне і сам він нагадував персонаж відомого мультика. За височезними ворітьми з табличкою
у дворі загавкав пес. Прочинивши хвіртку, Вадим побачив, що дворовий собака бігає на довгому ланцюгу, не даючи навіть підійти до вхідних дверей. Навряд чи лікар, який давно й успішно практикує, тримав так пса постійно. Пацієнти б цього не зрозуміли. Та й дріт, вдовж якого рухався ланцюг, був іржавий. Отже, пристрій змайстрували нещодавно, інакше б остання ланка так відшліфувала залізо, що аж блищало б.
Сутеніло. Обійшовши садибу, Вадим переліз через паркан і, крадучись, сховався за рогом. Пес божеволів, гримлячи ланцюгом і пускаючи піну. Промайнула думка, що як пса спустять з ланцюга, шансів втекти буде обмаль.
