— Вадиме Борисовичу, — змінив тон Валігура. — Ну погарячкували обоє. Досить вже. Ви себе на моє місце поставте! Що я мав думати? Давайте заспокоїмося і поговоримо конструктивно. Я ж теж для вашої лікарні стараюся!
Схопивши чашку з коньяком, Валігура запитально подивився на Вадима. Той завовтузився на стільці, зиркаючи на нього, але зрештою взяв і свою. З'явився шанс розв'язати ситуацію мирно.
Районний військком відчайдушно міряв кабінет кроками від стіни до стіни. Постукавши, несміливо зазирнула чергова.
— Олександре Івановичу, яким числом протокол затверджувати?
— Який ще протокол? — вигукнув Полянський.
— Та ж останньої медкомісії…
— Яка медкомісія?! — загорлав той. — Де справи? Коли цей бардак припиниться?
— Так… висновку хірурга ще немає… капітан казав… — забелькотіла чергова.
— Сюди капітана! — лютував Полянський. — Всіх сюди! За десять хвилин!
Жінка вискочила, наче корок з пляшки шампанського. Полянський підійшов до сейфа. Клацнув замком і втупився поглядом у кілька папірців, печатку, півпляшки горілки й пістолет.
Наливши у склянку, залпом випив. Поліз до кишені і, знайшовши жуйку, відправив її до рота. Потім покрутив у руці зброю і, не довго думаючи, поклав її у кишеню.
— Ось таким чином я й опинився тут, — закінчив свою розповідь Лужний. — І застряг. Усе марно.
— Ну, хоч би як було, а маєте роботу, пацієнтів, повагу колег, — не згодився Валігура. — Це не так мало. Було б здоров’я, а решта додасться.
— Дмитре Івановичу, пізно мені з нуля починати, — бідкався Вадим.
— То давайте продовжимо… — змінив тему слідчий. — Що вам про неї відомо?
— Не так багато. Гарна, середня на зріст, темне волосся. На обличчі свіжий невеличкий рубець. Поки що накульгує. Напевно, й сліди від шпиць апарата Ілізарова залишились. Носить медальон із золота у вигляді черепахи. Живе, швидше за все, в Ужгороді. Регулярно відвідує ресторан «Три ясені». Займається нелегальним міграційним бізнесом. Все.
— А я ще додам — мала якісь зв’язки з покійним мером Нижнього Роздолу Замригою, — зауважив слідчий. — Що вона робила тут? Вона ж не була постійною пацієнткою?
Взявши пляшку, Валігура налив у чашки залишки коньяку.
— Ні, не була. Я продививися історії хвороби за останній час. Жодної Жанни.
— Ну що ж. Якщо за неї взявся старий і досвідчений слідак Валігура, шанси знайти її доволі великі.
— Хотілося б вірити, — пробурмотів Лужний.
— А звідки вам відомі усі ці прикмети, якщо ви її ніколи не бачили? — запитав несподівано Валігура.
— Як вам сказати… — Вадим завагався. — Це такий собі образ, який вдалося відтворити мені, аналізуючи сказане її київськими подільниками.
Вадим не міг позбутися відчуття, що він чинить невірно. Та попри все не наважився підставити колегу, який хоч і був налаштований вороже, все ж викликав співчуття і навіть деяку симпатію. Йому згадалися слова Алли: «Треба простіше дивитися на життя…». Можливо, у них був сенс, адже тим, хто сповідує такий принцип, живеться на світі легше.
Згадка про колишню кохану була такою невчасною, що настрій зіпсувався остаточно. Слідчий пішов, а Вадим так і сидів, підперши голову руками, не в силі відігнати спогади. Рука несамохіть потяглася до телефона, він почав набирати номер, який так і не зміг забути, та на кнопку виклику не натиснув. Що він мав їй сказати? Хіба побідкатися на життя.
Похмурий вигляд Полянської ніяк не відповідав грайливому настрою Цекала, який, відкривши коробку цукерок, розглядав канапки, що нагадували витвір мистецтва.
— А ось це можна скуштувати? — бадьоро спитав Ігор.
— Звичайно, — без особливого ентузіазму відповіла вона.
— А ось це?
Нахилившись через стіл, він домігся поцілунку, проте це аж ніяк не покращило настрою господині кабінету.
— Давай вип’ємо кави, а потім поговоримо.
— Ні, хочу одночасно.
Наче засліплений, він вперто не помічав, що на нього насувається. Полянська тяжко зітхнула і почала, старанно добираючи слова:
— Гаразд, Ігоре. Пам’ятаєш, ми говорили з тобою про фактори, через які маємо переступити?
— Пам’ятаю. Вже переступаємо.
Обійшовши стіл, він впритул наблизився, та вона відсторонилася і продовжила:
— Послухай мене. Кілька днів тому у мене з’явилася обставина, через яку я переступити не зможу. Пробач.
Ігор зблід. Грайливий настрій умить випарувався. В очах з’явився переляк.
— Що ви маєте на увазі?
— Оленка, Ігоре, моя донька. Та сама, яку ти врятував. Ти їй небайдужий.
— Що?! Кому небайдужий? Що за нісенітниці? Яка це причина?!
— Коли у тебе будуть діти, сам зрозумієш, що неможливо у них щось відібрати на свою користь. Хай би про що йшлося, — переконливо промовила Полянська.
— О Господи… — звів очі до неба Цекало. — Та хіба я належу вашій доньці? Вона ще дитина! В неї ще сто разів усе переінакшиться.
— Це не має значення, — сухо промовила жінка. — Якщо так вийшло, я не буду стояти в неї на дорозі.
— Ні! — грюкнув він кулаком по столу. — Ні! Я так довго вас добивався. І тепер такі нісенітниці?!
— Це не нісенітниці…
— Не хочу цього чути! Інно Сергіївно! — у нестямі ловив її за руки Ігор.
