— Саме так. І якщо з Лужним все більш-менш ясно, хоч і варто б іще перевірити, то стосовно Щерби багато запитань. Лужний саме у пошуках цієї жінки приїхав до вас. Так-так, не дивуйся. Схоже, вона шахрайка, і незадовго до наших подій обібрала його до нитки. Багато що я перевірив і усе сходиться. Не бреше Вадим Борисович. А от Щерба…
— Так натисни на нього! Зараз викличу!
— Стій, Григорію Віталійовичу! Послухай, що ми маємо. Безліч дзвінків з його телефона на її номер. Усі без відповіді. Не спілкувався він з нею жодного разу. Зате додзвонитися намагався. Усе один до одного, як і з Лужним. Може і його вона якось обдурила. Може з якоїсь причини ця дама саме на лікарях і спеціалізується.
— Так спитай у нього!
— Можна і спитати. А якщо я у цьому припущенні не правий? Якщо участь Щерби у цьому має інші підстави? Тоді злякаємо. Далі, а якщо Щербу вашого вона заловила на якійсь протизаконній справі? Тоді він нічого нам не скаже.
— На якій такій протизаконній? — не зрозумів Костогриз. — Що «протизаконного» може зробити лікар, окрім отримання хабаря від пацієнта?
— Не скажи, — помахав пальцем Валігура. — Він працює на призовній комісії? Працює. Міг когось від армії відмазати? Міг. А це вже трохи інший масштаб…
— Він мені сина врятував після аварії, — промовив Костогриз, опускаючи очі. — І я про таке навіть говорити не бажаю.
— От і не кіпішуй, — зрадів слідчий. — А краще слухай. Лужного я перевіряв. Він справді робив спробу емігрувати до Штатів, яка не вдалася через «липові» документи. А Щерба? Він ніколи не намагався виїхати?
— Ні, — замахав руками Костогриз. — Це повна нісенітниця. Йому садка навколо хати і отого його «заліза» вистачає з головою. Його якби задурно вивозили, то впирався б.
— Добре, — згодився Валігура. — А не було в нього останнім часом чогось екстраординарного, нетипового? Якщо персонал питатиму, одразу ж і він дізнається.
— Ну… заглядав у пляшку останнім часом частіше, ніж завжди, — розвів руками Костогриз. — Так на те була причина.
— Яка?
— Начебто щось на особистому фронті.
— О, вже тепліше, — пожвавився Валігура. — А хто, де?
— Я що, з санітарками чаї ганяю? — обурився Костогриз.
— А доведеться…
— Казали, ніби якась пацієнтка. А ну, зараз…
Полянська з’явилася за п’ять хвилин і здивовано привіталася з Валігурою.
— Розмова неофіційна, — одразу попередив головлікар. — Ви мені казали не так давно, що в Андрія Івановича проблеми на особистому фронті. Ну, тоді, коли він запив. Що ви мали на увазі?
— Ви гадаєте, я найкраще джерело, щоб переповідати медсестринські плітки? — образилася заступниця.
— Так, — дивлячись їй в очі, запевнив Костогриз. — Особливо коли треба, щоб про наш інтерес до них ніхто не дізнався. Якщо підемо санітарок питати, буде гірше. Насамперед Щербі. А я цього не хочу.
— Гаразд, зрозуміло, — промовила Полянська. — За достовірність інформації, звичайно, я не поручусь, але йшлося про його пацієнтку. Ту саму, яка потрапила в аварію, перебуваючи в службовому авті з водієм покійного мера.
— Вчіться, Григорію Віталійовичу, як треба бути в курсі подій, — розвів руками Валігура.
— І кажуть, вона просто від нього втекла. Він, бідака, потім місця собі не знаходив. Зараз ніби оговтався.
— Я вас прошу, Інно Сергіївно, — обернувся до неї головлікар. — Знайдіть дані на цю пацієнтку. Але так, щоб ніхто нічого… ви розумієте.
— Ну ось, — зрадів слідчий. — Коли починаємо працювати, результати з’являються одразу. Тепер по «холері». Логічно, що саме Рябокінь спрямував її у ваше відділення. Проте доказова база слабка. Того, що є, недостатньо, щоб довести у суді його причетність. Але можна спробувати ризикнути. Гадаю, вже час опитати його доньку, ту, що на третьому курсі вчиться. Якщо зізнається й підпише свідчення — це вже буде зовсім інша справа.
Костогриз мовчки підвівся і пройшовся кабінетом.
— Щось вас бентежить, Григорію Віталійовичу? — в’їдливо запитав слідчий.
— Так, бентежить.
— І що ж?
— Моральний бік цієї справи.
— Поясніть, бо не цілком розумію, — здивувався Валігура.
— Виходить, що маємо натиснути на дитину, щоб вона почала свідчити проти батька, нехай навіть той остання підлота. І в результаті його чекатиме, як мінімум, величезний штраф, ну й роботу втратить стовідсотково. А може й засудять. І буде ця дитина далі жити з моральною травмою.
— Он як… — вражено похитав головою Валігура. — А якби мої експерти на чашці Петрі, у якій посіви роблять, знайшли відбитки пальців цієї, як ви кажете, дитини? Тоді вас усе б влаштовувало? Власна совість була б чистою, що не скалічили чужої долі? А якби через оцей гармидер помер хтось? Я пам’ятаю, що тут робилося! Усі служби були паралізовані. Тоді як? Ця «дитина» має більше вісімнадцяти років і повинна нести відповідальність за свої дії. А ви її жалієте. Знаєте що? Я хоч і не медик, а знаю, що того, хто не веде боротьби з вошами, вони рано чи пізно заїдять.
— Усе це так, — зітхнув Костогриз. — Але вам не зрозуміти нашої професійної звички. У нас якщо не подумав, помилився, далі — непоправне.
— Що ж, думайте, — сухо промовив слідчий, підводячись зі стільця.
