— Дурню, частку у бізнесі! А вона хер зна що мала на увазі. Та я й без неї розумію. Глибоко ми зав’язли. Зараз і більші чини «летять». Час непевний, кожен мітить по головах нагору вилізти… Ця дурепа явно натякала, що сяду. Якщо влада після виборів не дай Боже поміняється, то усе можливо.
— Нічого, якось воно буде… — намагався заспокоїти шефа Микола.
— Якось не влаштовує, — відрізав Моцур. — Якщо не пройду, то може не бути навіть твого «якось». Тільки «ніяк».
Ями скінчилися і, виїхавши на трасу, машина набрала швидкість. Хитало значно менше, проте найменший поштовх віддавався болем у не повністю протверезілій після триденного «відпочинку» голові.
Від самого ранку в шпиталі усе вирувало. В лікарняний УАЗ вантажили апаратуру, рахували, перевіряли та готувалися. Усе це мало бути розставлене в амбулаторії, щойно визначиться, до якої вирішать їхати перевіряючі. Костогриз не відходив від телефона, обдзвонюючи дільничні лікарні. Вартість цього дня була без перебільшення високою. Якщо, дасть Бог, усе пройде вдало, — настане період відносного затишшя, невідомо чи тривалий, однак це дасть змогу ще якийсь час працювати.
Дольний зійшов униз не тямлячись від обурення.
— Григорію Віталійовичу, а я з чим лишуся?
— Толю, у мене і без тебе голова болить, — скривився Костогриз.
— Ні, я серйозно. Відділення без дефібрилятора не залишу.
— То залишиш його сам, — майже по складах вимовив головлікар. — Будуть незадоволені — станемо першими претендентами на закриття. Тоді все своє начиння можеш викинути взагалі.
— А якщо…
— А «якщо» — візьмеш в операційній.
— Так беріть звідти!
— Вони не той вигляд мають, а у тебе все нове. Дві години переб’єшся. Ти ж розумієш, до віддаленої лікарні вони не поїдуть, відбиваючи власні зади по наших ямах. У разі чого за двадцять хвилин апаратура у тебе. Якби не дай Бог що — береш хворого просто в операційну. Сьогоднішній день рік годуватиме! І молися, щоб начальник управління не змусив нікого у Манівцях або Дилові твоє причиндалля розпаковувати і демонструвати, як на ньому працюють!
Махнувши рукою, Дольний пішов. Стукіт підборів змусив головного обернутися. Полянська бігла до нього, перестрибуючи ями, що рясно вкривали територію. Костогриз відчув щось недобре.
— Григорію… Віталійовичу… Вет…лицький дзвонив… «ве-о» Замриги покійного…
— Куди дзвонив? — не зрозумів той.
— До приймального…
— А він що, мого номера не має? — розгублено запитав Костогриз, дивлячись на свій мобільний, де не висвітилось жодного вхідного дзвінка.
— Каже… забув ваш номер… з переляку… не може знайти…
— А переляк з якого приводу?
— Моцур їде. Новий голова обладміністрації. Разом з «нашим».
— А якого милого він тут забув? До них же ж їде, напевно? До Ветлицького?
— Ні! — видихнула Полянська. — До нас. «Медицину» дивитись. Ну і… агітувати.
— А ви чого бігли? — похитав головою Костогриз. — Також мобільного не маєте?
— Ваш номер видалила з переляку. Руки трусилися.
— Шляк би їх усіх трафив… — вилаявся головний. — Пошліть Галину ресторан замовити про всяк випадок. Сподіваюся, їх не ми поїтимемо, але бути готовими треба. Та номер мій наново запишіть! Бракувало лише зв'язок втратити у найвідповідальніший момент…
Хижняк, що вискочив по забуті в машині плани роботи, які писав півночі, потрапив на очі головному напрочуд вчасно.
— Романе Петровичу! — загукав Костогриз. — Романе, чуєш мене? Машину звідси забери. Швиденько!
— Куди? — не зрозумів той.
— Куди хочеш! Он, за швидку допомогу зажени, а ще краще за морг — туди не підуть.
— А… — здавалося, у лікаря відняло мову. — Навіщо? Вона тут комусь заважає? Он, поруч Дольного стоїть. Йому що — також відганяти?
— Йому — ні, а тобі — так, — відрізав головлікар.
— А я що — не такий, як інші? — образився Хижняк.
— Ні, — терпляче пояснював Костогриз. — Машина в тебе нова, з автосалону, це видно. Ще й джип. Тому віджени.
— Кому яке діло? — ніяк не міг зрозуміти Роман.
— Таке! — втратив терпець начальник. — В очі впадає. Приїдуть — побачать. Не повинен у нас лікар на нових машинах їздити!
— Це ж китайська, дешева! — розгубився Хижняк.
— То ти хочеш, щоб я їм це пояснював? Не дратуй бугая червоною шматою — здоровіший будеш. А ну заводь!
Сплюнувши, головлікар попрямував до корпусу, та довелося знову затриматися — телефон, який він досі тримав у руці, задзвонив. Це був начальник управління, на якого чекали. Може, відмінилося? Десь у грудях залоскотала божевільна надія. Аж ні.
— Григорію Віталійовичу, — голос обласного начальника не обіцяв нічого доброго. — Значить, ми під’їжджаємо за годину. Машина у тебе є вільна? Якась службова.
— Є, — розгублено відповів той.
— Значить, мусить виїхати до нас на об’їзну. Ви десь три місяці тому новий дефібрилятор купили і ще якусь апаратуру, по рознарядці.
— Електровідсмоктувач… — розгублено промовив Костогриз.
— О, значить, запакувати назад у коробки і привезти на в’їзд до міста.
— А… навіщо? — не зрозумів головний.
— Значить, новий голова адміністрації їде з передвиборчою програмою. Буде привселюдно дарувати лікарні нову апаратуру.
