— Так ми ж три місяці вже нею користуємось… — Костогриз насилу добирав слова, не здатний усвідомити глибину абсурдності цієї вимоги. — Де я візьму упаковку? Може й викинули її! Та й усі ж знають…
— Григорію Віталійовичу! — перебив обласний начальник. — Я ж зрозуміло висловлююсь! Розібрати! Запакувати! І вивезти до знака «Роздол»!
— Матінко рідна… — бурмотів на ходу Костогриз, піднімаючись сходами до реанімації, — І коли ж це скінчиться? Знущання це… Діждуться, суки, що народ за сокири візьметься…
— Що таке? — вибіг назустріч Дольний.
— Так… дефібрилятор і відсмоктувач розібрати… запакувати… і у машину… — відхекувався головний.
Очі реаніматолога помалу вилазили з орбіт. Він відкрив рота, щоб ще щось запитати, та не встиг.
— У машину! — заволав Костогриз. — І якщо ти хоч щось запитаєш, я за себе не відповідаю!
Дмитрик гірко ридав, затуливши руками очі, і нервово смикав головою. Який же правий був Шевченко, що його вірші заставляли читати і вчити напам'ять у школі! Нема на світі правди! Їй-Богу нема! Де ж це видано, щоб одному все, а іншому лише стусани та прокльони! За увесь час, скільки пам’ятав, лише раз його запитали, чого він хоче, та й то відшмагали потім, бо сказав, щоб взимі школа згоріла, а у літі — щоб корова здохла. Навіть товкли його далеко не завжди по заслугах, — пам’ятаючи прикру вдачу хлопця, часто-густо намагалися повісити на нього відповідальність за усі підряд негаразди.
Попри все Дмитро нічого не мав проти Аліни, хоч тато завжди, як випивав горілки, казав, що вона його рідна, а він ні. Але ж коли й був тверезий, однаково усе краще діставалося сестрі, хлопець зазвичай ще й отримував запотиличника, коли не бажав доношувати дівчачі речі. Єдиний раз йому на гуманітарці купили майже нову куртку, та й тоді за іронією долі довелося отримати на горіхи, бо вона, бачте, не сподобалася якійсь санітарці у лікарні. От і тепер. Сестрин велосипед, за який його і так дражнили хлопці, давно був для нього замалий, і коліна чіпали за руль. Мама обіцяла. Тато відмовчувався. А тиждень тому до хати принесли комп’ютер. Звісно ж, для Аліни, адже вона відмінниця, не б’є вікон і не грає на гроші. Навіть з цілої школи обрали саме її, щоб вітати якогось важливого дядька, що повинен приїхати у село і дарувати комп’ютер для школи. Мабуть, і їй ще щось подарує…
Дмитро не тямився від образи, та по обіді, як це часто буває, він оговтався і вирішив діяти. Справедлива помста несподівано стала для нього завданням номер один. Може якось зробити, щоб з неї спідниця злетіла у найвідповідальніший момент! Але як? Крем вкрасти, яким вона прищі замазує! Та вона, мабуть, десь має запасний. І хто ж це її туди висунув? Незграбна, цибата, теж мені королева краси… Хіба що вірші гарно декламує. Мабуть за це й обрали.
Не довго думаючи, Дмитро поліз у книжку і віднайшов вірша про любов до квітучої України, який вже тиждень сестра голосно повторювала на кожному кроці. «Треба йому твоєї України…». Кмітливий не по роках Дмитро усе прекрасно розумів. До того ж, дідо вчора, вислухавши вірша, підтвердив його підозри, сказавши, що такі, як отой, люблять дівок по саунах, а Україну лише грабують. І дарма засичала на нього мама, Дмитрик і сам мав розум.
Два дні Дмитро мучився над книжкою, хоч рядки про русалку, яка лізе з води, ніяк не лізли до його голови; чистив щіткою костюм, дарма, що був у ньому ще на першому причасті й штани тепер заледве сягали щиколоток. Краватку довелося позичити з татової шафи. Потім згадав, що Аліна мала бути у вишиванці, і повісив краватку на місце. Та згадавши дідові слова, вирішив таки обрати діловий стиль.
Вчити вірші напам'ять Дмитро любив найменше у житті. Проте, з наступним завданням виявилося ще складніше. Пекти пиріжків сам не вмів, а мама робитиме це лише у неділю. Алінка ж мала пригощати гостей спеціальними, зробленими бабою Василиною, яка славилася на весь Дилів. Залізти до неї і вкрасти? Але він толком навіть не знав, де та живе. Та й якщо зловлять — йому кінець. Мало що тато шкуру спустить, велосипед накриється остаточно.
Стоп! А баба Микитівна? Кілька разів йому доводилося куштувати її пиріжки, адже вона була ріднею. Так… Взувши кросівки, Дмитро стрімголов побіг. Микитівна була вдома і поралася на городі.
— Бабо, добрий день!
— О, Дмитрику! А ти чого тут?
— А, на стадіон ходив, у футбола грати. Так набігався, аж ноги трусяться. Нічого не їв як до школи йшов, не встигав.
— Ну то біжи скорше додому!
— Та не знаю, дуже голова крутиться. Дайте пити.
— Ой, лишенько, — витерла руки об фартух Микитівна, — ходи, я тебе нагодую. Нічого не маю такого, але щось знайду.
— Дайте пиріжків, бабо…
— Та де ж я візьму? У неділю печуться, — здивувалася стара.
— То може лишилися?
— Та ж які вони тепер? Вже курям викинула. Зараз борщу зігрію…
