Вона пішла до холодильника, а Дмитро крутнувся по кухні. Невже усі викинула? У кутку стояла велика каструля, така сама, в яку мама скидала залишки для свині. Піднявши кришку, Дмитро мало не захлинувся від радості. Їх було мало не десяток і лежали зверху, лише деякі відвологли від залишків зупи, вилитої на дно. Швидко розпихавши безцінний скарб по кишенях, хлопець вовтузився на стільці, втрачаючи терпець, та мав з’їсти той борщ, аби не ображати добру бабусю.
Найголовніше у будь-якому злочині — мотиви. З них усе починається. Якщо їх достатньо, то залишають за лиходієм слід. Так сказав Валігура у душевній розмові за пляшкою, коли Вадимові вдалося переконати слідчого у відсутності у нього мотиву, і ті його слова добре закарбувалися в пам’яті. Планові операції цього дня довелося відмінити, аби висока делегація не подумала про неповагу до їхнього візиту. Стояти навпшпиньки перед будь-яким начальством — давня традиція на цій території. Так було за часів Гоголя, так є і дотепер. Так буде завжди, незалежно від кількості Майданів та революцій, адже звичка — річ вперта.
Тому, зробивши з самого ранку обхід хворих та перев’язки, потинявшись з півгодини, Вадим вирішив виконати нарешті вказівку головного лікаря щодо наведення порядку у ввіреному підрозділі.
— А що робитимемо? — не зрозумів персонал.
— Будемо ловити Фабіровського. Ну, тобто, його привид.
Найпершою і, здавалося, найважливішою особливістю привида було те, що з’являвся він виключно у хірургічному корпусі. Усі лікарняні будівлі мали однакові заплутані коридори та великі підвали, проте аномалія спостерігалася лише тут, і це наштовхувало на думку про причетність до цього явища когось з працівників, адже версію про появу справжнього привида Вадим навіть не розглядав, хоч і прочитав від початку до кінця книжку покійного психіатра. Проте ніхто з персоналу відділення навіть близько не був схожий комплекцією на легендарного Платона Аристарховича.
Другою особливістю явища було те, що місцева примара являлася виключно жінкам. Хоча, власне, це й не дивно. Можливо, у нього самого щось би й здригнулося усередині від такої картини, проте, безперечно, він не волав би на все відділення. А отже, ефект був би не той. А в разі чого «привид» ще й ризикував отримати у вухо від нього, або іншого працівника відділення, наприклад, від Щерби, то ж з’являтися перед чоловіками було небезпечно для здоров’я.
Третя цікавинка полягала в тому, що той, хто вдавав Фабіровського, завжди з’являвся спиною до своєї жертви і швидко втікав, отже, з лиця не був схожий на Платона Аристарховича. Туманні припущення крутилися в голові Вадима, проте ніяк не складалися у більш-менш пристойну версію.
І тут все впиралося в мотиви. Допит баби Жанни у клізмовочній затягся надовго, що дало можливість, з одного боку, збавити час, а з іншого — встановити цікавий факт: напередодні вона вперіщила мокрою ганчіркою Штунду, обізвавши його дурнем. Причиною такого покарання стала негідна поведінка останнього, що полягала у хронічному невитиранні брудних черевиків та курінні в їдальні під час забору залишків їжі.
Гаврилівна відшукала вдома колективну фотографію двадцятирічної давнини, де працівники майже у повному складі стояли на тлі новозбудованого корпусу. Штунда тоді ще тут не працював. Фабіровський стояв скраю і його було добре видно. Якщо уявити поруч з ним Штунду, то він був би вдвічі вищий за мініатюрного психіатра.
З Женею справи пішли швидше. Запитання ставилися цілеспрямовано. З'ясувалося, що знову ж таки напередодні її зустрічі з привидом, Штунда підглядав до жіночого туалету, за що отримав від Жені рушником по писку.
У випадку ж із операційною санітаркою Люсею — молоденькою дівчиною, котрій не пощастило бути третьою у списку жертв монстра лікарняних підземель, все відбулося за тією самою схемою. Напередодні Штунда увірвався мало не до операційної з відром помиїв, не розрахувавши дози алкоголю у компанії свого наставника Пилиповича. Усе ставало на місця. Незрозумілим залишався тільки спосіб, за допомогою якого той, кому справді бракувало розуму, умів ділити себе навпіл. Пересувався навкарачки? У такий спосіб швидко не побіжиш. А куртка синього кольору, довга й груба? Де її сховати? Усе ретельно обшукували, а в Штунди, крім відра для помиїв, нічого не знайшли. Думка, що все це лише вибрики власної уяви, не сприяла гарному настроєві, а очікування вистави за участі вищого начальства взагалі дратувало.
У ці самі хвилини Вересюк відверто вагався, стоячи перед дверима квартири Журбенків. Зрештою таки постукав.
Колишній анестезіолог завжди радів появі колег. От і зараз, хоч і здивувався ранньому візитові, швидко зарухався, і на плиті весело засвистів чайник, а в кімнаті вже завантажувався комп’ютер. Гість нетерпляче крутився навколо.
— Мені б краще кави. Година ще рання…
— А як вам вдалося вискочити? — дивувався Журбенко. — Відгул маєте?
