кулю, рот відкритий, беззвучний. Він стрімголов підбіг до вхідних дверей номера двісті сімнадцять, які тепер виявилися зачиненими. Він почав молотити по них, далебі неспроможний усвідомити, що вони незамкнені, що йому достатньо, аби випустити себе, просто повернути ручку. З його горла виривались оглушливі крики, що були поза межами слухового діапазону людини. Він лише міг молотити по дверях, чуючи, як мертва жінка йде до нього, розпухле черево, сухе волосся, простягнуті руки — щось, що пролежало мертвим у тій ванні, либонь, довгі роки, забальзамоване там чарами.
Двері ніяк не відчиняються, не відчиняються, не відчиняються, не відчиняються.
А тоді до нього дійшов голос Діка Хеллорана, такий раптовий і нежданий, такий спокійний, що його було заціплені голосові зв’язки звільнилися і він почав слабенько плакати… не зі страху, а від вдячного полегшення.
Його повіки опустилися. Його долоні згорнулися в клубочки. Плечі зіщулилися від його напруженого зосередження:
Час минав. І він почав заспокоюватися, він тільки-но почав усвідомлювати, що ці двері мусять бути незамкненими і він може вийти, аж тут просяклі багаторічною сирістю, розпухлі, смердячі рибою руки м’яко зімкнулись у нього на горлі і невблаганно його розвернули, щоби він впритул дивився в те мертве, синюшне обличчя.
Частина четверта У cніговій пастці Розділ двадцять шостий Країна снів
В’язання навівало на неї сонливість. Сьогодні навіть Барток ввігнав би її в сон, а на маленькому програвачі грав не Барток, там грав Бах[154]. Руки в неї рухалися дедалі повільніше й повільніше, і якраз в той час, коли її син знайомився з давньою мешканкою номера двісті сімнадцять, Венді вже спала з в’язанням у себе в пелені. Пряжа і шпиці мірно здіймалися в такт з її диханням. Сон її був глибоким, без сновидінь.
Джек Торренс також заснув, але його сон був поверховим і неспокійним, населений сновидіннями, які здавалися занадто живими, щоби бути просто мареннями, — вони безперечно були яскравішими за будь-які сновидіння з усіх, що снились йому до того.
Повіки в нього почали важчати, ще коли він рився у пачках рахунків за молоко, на позір — по сотні в кожній, загалом десятки тисяч. Проте кожному папірцю він дарував бодай побіжний погляд, побоюючись, що, якщо не діятиме ретельно, він може проґавити саме той шматочок «Оверлукіани», котрий йому потрібен, щоби вибудувати містичний зв’язок, який, на його переконання, мусив десь тут бути наявним. Він почувався людиною, яка, тримаючи в руці електричний дріт, блукає наосліп у незнайомій, темній кімнаті в пошуках розетки. Якщо вдасться знайти — винагородою стане видовище чудес.
Джек рішуче наладився проти телефонного дзвінка Ела Шоклі і його вимоги; власна дивна пригода на ігровому майданчику підштовхнула його до цього. Той досвід був занадто збіса близьким до нервового зриву, і він себе переконував, що тоді його розум повстав проти Елової високочортової вимоги заглохнути й не думати про книжку. Можливо, то був сигнал, до якої міри можна тиснути на його власне почуття самоповаги, перш ніж воно цілком зникне. Він таки напише цю книгу. Якщо це означатиме кінець його стосункам з Елом Шоклі, то й нехай. Він напише біографію цього готелю, напише її навідліг відвертою, а вступом до неї стане його галюцинація — як рухаються тварини топіарію. Назва у книги буде банальна, але конкретна:
