Він посунувся вглиб на сидінні свого стільця, так само тримаючи пачку рахунків, але очі його вже не дивилися, що там на них надруковано. Вони затуманилися. Повіки стали млявими й важкими. Думки зісковзнули з «Оверлука» до його батька, котрий працював санітаром у Берлінській клінічній лікарні. Велика людина. Товстун, що сягав шести футів двох дюймів[155], він залишився вищим за Джека навіть тоді, коли Джек уже досяг свого кінцевого зросту шість футів рівно… мова не йде про те, що старий на той час іще залишався на цьому світі. «Вишкребок», — проказував він і тут же ласкаво шльопав Джека, регочучи. Малося там іще двоє інших братів, обидва вищі за свого батька, та Беккі, яка в п’ятнадцять років була всього на два дюйми нижчою за Джека, але вищою за нього впродовж більшої частини їх дитинства.
Його стосунки з батьком були немов розцвітання якоїсь потенційно красивої квітки, що, цілком розкрившись, виявилася всередині порченою. Поки йому не виповнилося семи років, він сліпо й сильно любив цього високого, череватого чоловіка, попри всі прочуханки, всі синці в себе на тілі, а подеколи й під очима.
Він добре пам’ятав оксамитові літні вечори, тихий дім, найстарший брат Бретт десь гуляє зі своєю дівчиною, середній брат Майк щось вчить, Беккі з їхньою матір’ю у вітальні, дивляться щось по старому громіздкому телевізору; а він, у самій лише піжамній сорочці, сидить у коридорі, на позір граючись своїми машинками, насправді ж чекаючи тієї миті, коли тишу зірве гучний грюкіт розчахнутих навстіж дверей, як зареве, вітаючи його, батько, коли побачить, що Джекі на нього чекав, свій власний щасливий вереск у відповідь, поки цей величезний чолов’яга наближатиметься по коридору, сяючи у світлі коридорної лампи рожевою шкірою під коротко стриженим волоссям. При тому світлі у своїй шпитальній білій робі — сорочка завжди розстебнута (а іноді й закривавлена), манжети штанів напущені на чорні туфлі — він завжди скидався на якогось м’якого, колихливого, завеликого привида.
Батько згрібав його в руки, і Джекі п’янко злітав вгору, та так швидко, що здавалося, він відчуває, як повітря, немов свинцевою шапкою, тисне йому на голову, знову й знову вгору, вони обидва вигукують «Ліфт! Ліфт!»; але траплялися вечори, коли його батько у своєму сп’янінні не зупиняв достатньо вчасно висхідного ліфта власних м’ясисто-м’язистих рук і Джекі, наче дитина-ракета, перелітав просто через батькову стрижену пласким їжачком голову, щоби аварійно приземлитися позаду тата на коридорній підлозі. А бувало іншими вечорами, батько просто вганяв його в реготливий екстаз, метляючи ним крізь ту зону в повітрі, де навкруг батькового обличчя висів, немов вологий туман, запах пива, і гнув його, і трусив, і крутив ним, наче регочучою ганчіркою, щоби насамкінець опустити, поставити на ноги, гикаючого від пережитого.
Рахунки вислизнули з його розслаблених пальців і спурхнули колихливо в повітря, щоби ліниво розлягтися на підлозі; повіки, що були зімкнулися з витатуйованими на їх внутрішніх поверхнях ледь не стереоскопічними образами його батька, трішки розплющилися, а тоді зімкнулися знову. Він легенько здригнувся. Як ті рахунки, як осінні осикові листя, ліниво колихаючись, попливла додолу свідомість.
То була перша фаза його стосунків з батьком, але на той час, коли вона вже добігала кінця, він зрозумів, що Беккі і його брати, всі вони старші за нього, ненавидять батька і що їхня матір, непоказна жінка, яка рідко промовляла щось голосніше за жебоніння, страдницьки терпить його лише тому, що її католицьке виховання їй каже, що вона мусить. У ті часи Джекові не здавалося дивним, що його батько виграє всі суперечки зі своїми дітьми за допомогою кулаків, і не здавалося дивним, що його власна любов мусить іти в парі зі страхом: страхом перед грою в ліфт, яка будь-якого вечора може закінчитися аварією з каліцтвом; страхом, що по-ведмежому добрий гумор батька в його вихідний день може раптом обернутися ревінням вепра і ляпасом його
