— Отже, ніколи, — сказав Джек. Він обхопив пальцями першу чарку, підніс кулак до вже відкритого рота і перекинув туди кулак. Проковтнув, а тоді метнув уявну чарку через плече собі за спину. Туди знову повернулися люди, щойно зі свого бал-маскараду, вони спостерігали за ним, посміюючись тихцем. Він відчував їх. Якби на стіні за шинквасом було дзеркало замість цих тупих порожніх полиць, він би міг їх і бачити. Та нехай додивляються. Нахер їх. Хай собі всі додивляються, кому так хочеться.
— Отже, ти ніколи таких не знав, — сказав він Ллойду. — Мало хто повертається з того легендарного Воза, але ті, хто це роблять, з’являються сповненими жахливих оповідок. Коли ти туди застрибуєш, він здається найрадіснішим, найчистішим з усіх будь-коли бачених тобою Возів, з десятифутовими колесами, що несуть його дно високо над тим рівчаком, у якому валяються всі п’яниці зі своїми захованими в коричневі пакети пляшками «Громовиці» та головокрутного самогону дідуся Спалаху[166]. Ти далекий від усіх тих людей, що кидали на тебе страшні погляди та наказували виправити поведінку або забиратися геть до якогось іншого міста і там задирати ноги на стіл. З того рівчака це найгарніший Віз з усіх бачених тобою, Ллойде, хлопчику мій. Весь прикрашений прапорцями, і духовий оркестр попереду, і по три мажоретки з кожного боку крутять жезлами, зблискуючи своїми трусиками тобі в очі. Чоловіче, ти мусиш залізти на той Віз, подалі від п’яндилиг, що фільтрують «консервований жар»[167] і нюхають власні ригаки, аби знову вчаділими нишпорити по рівчаку, шукаючи недопалки, на яких лишилося півдюйма до фільтра.
Джек потягнув ще пару уявних порцій і жбурнув чарки собі через плече. І майже справді почув, як вони на друзки розбилися об підлогу. І хай його чорти візьмуть, якщо він не почав уже відчувати прихід кайфу. То діяв екседрин.
— Отже, ти туди вилазиш, — розказував він Ллойду, — і як же тобі стає там радісно. Боже мій, істинно так, сам тому свідок. Той Віз — то найбільший і найкращий корабель на весь парад, люди всі стоять вздовж вулиць, плескають у долоні, і вигукують привітання, і махають руками, і все це тобі. Окрім п’яниць, що валяються у відключці в рівчаку. Ті хлопці колись були твоїми друзями, але все це тепер для тебе позаду.
Він підніс порожній кулак собі до рота і влив туди нову порцію — чотири пішло, шістнадцять на черзі. Пречудова динаміка. Він злегка похитнувся на стільці. Нехай собі витріщають очі, якщо це для них у кайф. Робіть знімки, народе, то тривкіше діло.
— Потім ти починаєш дещо бачити, Ллойді-хлопче-мій. Дещо, чого ти не помічав з рівчака. Типу того, що підлога Возу це не що інше, як прості соснові дошки, такі свіжі, що з них іще смола точиться, і якщо роззуєшся, напевне загониш собі скабку. Або те, що єдині меблі на тім Возі — довгі лави з високими спинками, без жодних подушок для сидіння, а фактично вони є не чимсь іншим, але церковними лавками, на яких через кожні п’ять футів чи близько того лежить збірка псалмів. Або те, що всі люди, які сидять на тих лавках, це оті плоскогруді «el birdos»[168] у довгих сукнях зі скромним мереживцем по комірцю й волоссям, яке вони собі так туго стягують ззаду в пучок, що воно ледь не верещить. І кожне лице там пласке, і бліде, і осяяне, і всі вони співають: «Чи зберемось ми біля річки — прекрасної, прекрасної
Він зупинився. Ллойд пропав. Гірше за те, його там ніколи не було. І випивки теж ніякої не було. Тільки ті люди в кабінках, люди з маскарадної вечірки, він буквально чув їхній притлумлений сміх, як вони прикривають собі долонями роти і показують на нього, очі в них іскряться жорстокими, гострими колючками світла.
Він знову вихорем крутнувся назад.
— Залиште мене…
(самого?)
Усі кабінки стояли порожні. Звуки сміху пощезли, як шурхіт осіннього листя. Якусь мить Джек вдивлявся у пустий салон широко розплющеними, потемнілими очима. Посеред лоба в нього відчутно пульсувала жила. Усередині нього формувалася виразна холодна впевненість, впевненість у тому, що він втрачає глузд. Він відчув нагальну потребу вхопити сусідній барний стілець, перевернути його догори дриґом і пройтися по цьому закладу каральним вихором. Натомість він вихором розвернувся назад до шинкваса і почав волати:
Перекинь мене, мужчино,
У м’якую конюшину.
Перекинь мене, вклади й зроби те знов.
