Сяйво полностью

— І всі ті твої п’яні звички також. Жування екседрину. Витирання губ повсякчас. Роздратованість вранці. І ти досі не зміг закінчити свою п’єсу, правда ж?

— Ні. Поки ще ні, але це лише питання часу. Я думав про іншу річ… про певний новий проект…

— Це цей готель. Проект, через який тобі телефонував Ел Шоклі. Проект, від якого він хоче, щоби ти відмовився.

— Звідки ти про це можеш знати? — гаркнув Джек. — Ти підслуховувала? Ти…

— Ні, — сказала вона. — Я не змогла б підслухати, навіть якби схотіла, і ти б це зрозумів, якби подумав тверезо. Ми з Денні були того вечора у вестибюлі. Комутатор відімкнутий. Наш телефон нагорі єдиний, який працює в готелі, бо він напряму приєднаний до зовнішньої лінії. Ти сам мені про це розповідав.

— Звідки ж тоді ти можеш знати, що говорив мені Ел?

— Денні мені розповів. Денні знає. Так само, як інколи він знає, коли губляться якісь речі або коли люди думають про розлучення.

— Той лікар сказав…

Вона заперечливо замотала головою.

— Той лікар наговорив повно всякого лайна, і ми обоє це розуміємо. Ми розуміли це весь час. Згадай, як Денні сказав, що хоче подивитися на пожежні машини? То не була якась там інтуїція. Він тоді був майже немовлям. Він знає певні речі. А тепер я боюся… — Вона подивилася на синці в Денні на шиї.

— Денні, ти насправді знаєш, що дядько Ел мені телефонував?

Денні кивнув:

— Він був справді розлючений, тату. Тому що ти подзвонив містеру Уллману, а містер Уллман подзвонив йому. Дядько Ел не хотів, щоби ти бодай щось писав про цей готель.

— Господи, — знову промовив Джек. — Ці синці, Денні. Хто намагався тебе душити?

Обличчя Денні померкло.

— Вона, — промовив він. — Та жінка в тому номері двісті сімнадцять. Мертва леді.

Губи в нього почали знову тремтіти, тож він вхопив чашку й відпив.

Понад його похиленою головою Джек з Венді обмінялися зляканими поглядами.

— Ти що-небудь про це знаєш? — спитав він у неї.

Вона похитала головою:

— Ні, про це нічого.

— Денні? — Джек підняв нажахане обличчя хлопчика. — Спробуй, синку. Ми тут, з тобою.

— Я знав, що тут погано, — сказав Денні тихим голосом. — Іще коли ми жили в Боулдері. Бо Тоні показував мені сни про це.

— Які сни?

— Усе я не пам’ятаю. Він показував мені «Оверлук» серед ночі, з черепом і перехрещеними кістками на фасаді. Щось… я не пам’ятаю що… женеться за мною. Якийсь монстр. Тоні показав мені арак.

— Що це таке, доку? — спитала Венді.

Він помотав головою:

— Я не знаю.

— Це той рак, як той що «у полі свисне»? — спитав Джек.

Денні знову помотав головою

— Я не знаю. Потім ми приїхали сюди і містер Хеллоран поговорив зі мною в машині. Бо в нього теж сяйво.

— Сяйво?

— Це таке… — Денні змахнув руками у всеосяжному жесті. — Це, коли ти вмієш розуміти різне. Дізнаватися про різні речі. Інколи ти бачиш різні речі. Як от я взнав про те, що дядько Ел тобі дзвонив. І містер Хеллоран знав, що ви мене називаєте доком. Містер Хеллоран, він чистив картоплю в армії, коли взнав, що його брата вбило в катастрофі, коли розбився потяг. А коли він подзвонив додому, так насправді і було.

— Святий Боже, — прошепотів Джек. — Ти це не вигадуєш, Дене, ні?

Денні енергійно помотав головою.

— Ні, Богом присягаюся, ні. — А потім, з крихтою гордовитості, додав: — Містер Хеллоран сказав, що в мене найкраще сяйво з усіх, які він бодай колись зустрічав. Ми з ним могли балакати про все, навіть не розкриваючи ротів.

Його батьки знову перезирнулися, відверто ошелешені.

— Містер Хеллоран покликав мене самого, бо він був стурбований, — продовжував Денні. — Він сказав, що це погане місце для людей, які сяють. Він сказав, що сам бачив деякі речі. Я теж дещо побачив. Зразу по тому, як з ним побалакав. Коли нас водив містер Уллман.

— Що саме? — запитав Джек.

— У Президентському люку. На стіні, біля дверей у спальню. Там дуже забризкано кров’ю і ще чимсь. Якісь ніби крихти. Я гадаю… то можуть бути крихти мозку.

— Ох, Боже мій, — мовив Джек.

Венді тепер уже зовсім зблідла, губи в неї стали майже геть сірими.

— Цей готель, — почав Джек. — Доволі нехороші люди володіли ним колись, протягом певного часу. Люди, що належали до певного угруповання в Лас-Вегасі.

— Шахраї? — перепитав Денні.

— Йо, шахраї. — Джек подивився на Венді. — Тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року великого цабе, бандита на ім’я Віто Джінеллі було там убито, разом з двома його охоронцями. Є фото в газеті. Денні точно описав ту фотографію.

— Містер Хеллоран казав, що він бачив також інші речі, — розповідав їм Денні. — Одного разу біля ігрового майданчика. А іншого разу там було щось у тому номері, у двісті сімнадцятому. Одна покоївка те побачила і втратила роботу, бо розказувала про це. Тоді містер Хеллоран сам туди сходив і також те побачив. Але він про це нікому не розказував, бо не хотів також втратити свою роботу. От тільки мені він сказав, щоби я ніколи туди не заходив. Але я зайшов. Тому що повірив йому, коли він казав, що речі, які тут бачиш, не можуть вчинити чогось злого. — Ці останні слова прозвучали низьким, хриплим голосом, майже шепотом, і Денні торкнувся припухлого кола синців у себе на шиї.