Вона показала, Джек дістав одну з пляшок. Наливши в чашку щедру порцію кухарського вина, він поставив пляшку назад до шафи і заповнив ще чверть чашки молоком. Потім поклав туди три чайних ложки цукру і розмішав. Він підніс чашку Денні, чиї ридання вже стишилися до мокрих схлипів і гикавки. Але хлопчик весь тремтів, і очі в нього залишалися величезними, переляканими.
— Тобі варто випити оцього, доку, — сказав Джек. — Байдуже, що на смак воно мусить бути жахливим, натомість тобі від нього покращає. Зможеш випити заради свого тата?
Денні кивнув, що зможе, і взяв чашку. Відпивши трохи, він скривився і запитально поглянув на Джека. Джек кивнув, і Денні знову відпив. Венді відчула в себе в грудині знайоме ворушіння ревнощів, розуміючи, що за неї син такого пити б не став.
По п’ятах першу наздогнала інша, незручна і навіть лячна думка: а чи не хочеться їй просто звинувачувати Джека? Невже вона така ревнива? Подібним чином думала б її матір, що було насправді жахливим. Вона згадала, як якось у неділю тато повів її до парку і вона там упала з другого ярусу дитячих «джунглів», розбивши собі обидва коліна. Коли батько привів її додому, матір на нього розкричалася:
(Вона цькувала його і тим загнала в могилу; на той час, коли він з нею розлучився, було вже запізно).
Вона не подарувала Джеку навіть кредиту віри. Ані найменшого. Венді відчула, як палає в неї обличчя, проте зрозуміла з якоюсь остаточною безпорадністю, що, якби все це розігралося знову, вона б думала і діяла так само. На добре чи на зле, а в ній завжди жила частинка її матері.
— Джеку… — почала було вона, сама не певна, збирається вона вибачатися чи виправдовуватися. Що те, що інше, як вона розуміла, було б марним.
— Не зараз, — промовив він.
Денні знадобилося п’ятнадцять хвилин, щоби випити половину вмісту тієї великої чашки, і на той час він вочевидь заспокоївся. Дрож у нього майже минувся.
Джек поважно поклав руки синові на плечі.
— Денні, як думаєш, ти зможеш нам достеменно розповісти, що з тобою трапилося? Це дуже важливо.
Денні перевів погляд з Джека на Венді, потім знову назад. У мовчазній паузі оприявнилося їхнє місцеперебування й становище: голосіння надворі вітру, який наганяв свіжого снігу з північного заходу; потріскування й стогони старого готелю, що приладжувався до чергового буревію. Раптом з неочікуваною силою, немов удар під серце, як це вже з нею подеколи траплялося, до розуму Венді дійшов факт їхньої окремішності.
— Я хочу… розказати вам усе, — промовив Денні. — Краще б я це ще раніше зробив. — Він вхопив чашку і тримався за неї так, немов вона його заспокоювала своїм теплом.
— Чому ж ти цього не зробив, синку? — ласкаво відкинув Джек спітніле, сплутане волосся з його лоба.
— Тому що дядько Ел знайшов тобі цю роботу. А я не міг вирішити, як тобі заразом може бути тут і добре, і погано. Це була… — Він подивився на них, чекаючи допомоги. У нього не знаходилося потрібного слова.
— Дилема? — запитала лагідно Венді. — Коли будь-який вибір здається недобрим?
— Так, це воно, — кивнув він з полегшенням.
Венді сказала:
— Того дня, коли ти підстригав живоплоти, ми з Денні мали розмову в пікапі. Того дня, коли почався перший справжній сніг. Пам’ятаєш?
Джек кивнув. Той день, коли він підстригав кущі, чіпко засів у його пам’яті.
Венді зітхнула:
— Боюся, ми тоді не договорили. Правда, доку?
Денні — справжнє втілення розпачу — помотав головою.
— Про що саме точно ви розмовляли? — спитав Джек. — Я не певен, щоби мені аж так подобалося те, що моя дружина й син…
— …обговорюють, як дуже вони тебе люблять?
— Хоч би що там було, мені це незрозуміло. Я почуваюся так, ніби зайшов до кінотеатру тільки після перерви[172].
— Ми говорили про тебе, — тихо сказала Венді. — І хоча, можливо, ми не промовляли цього словами, обоє ми розуміли, про що йдеться. Я, тому що я твоя дружина, а Денні, тому що він… просто він знає певні речі.
Джек залишався безмовним.
— Денні сказав все правильно. Схоже було, це гарне місце для тебе. Ти опинився далеко від того, що давило на тебе у Стовінгтоні, роблячи нещасним. Ти став сам собі господарем, працюючи руками, щоби звільнити собі мозок — весь мозок цілком — для вечірнього писання. А потім… я не знаю точно, коли… почало здаватися, що це місце для тебе недобре. Весь свій час ти проводиш, сидячи в тому підвалі, копирсаєшся в тих старих паперах, перелопачуєш усю ту старезну історію. Балакаєш уві сні…
— Уві сні? — перепитав Джек. Його обличчя набрало обережного, ошелешеного виразу. — Я балакаю вві сні?
— Здебільшого це нерозбірливий белькіт. Одного разу я піднялася сходити до туалету, а ти якраз промовив: «До біса все це, встановіть принаймні гральні автомати, ніхто ніколи не дізнається». Іншим разом я прокинулась фактично від твоїх криків: «Маски геть, маски геть, маски геть».
— Господи-Ісусе, — промовив Джек, тручи долонею собі обличчя. Вигляд він мав хворий.
