Перед ним зринуло обличчя Денні, не нормальне обличчя Денні, живе й уважне, з яскравими, широко розплющеними очима, а заціпеніле обличчя схожого на зомбі чужинця, очі порожні і каламутні, губи по-немовлячому зібгані навкруг великого пальця. Що це він таке робить, сидячи тут, балакаючи сам з собою, наче якийсь надутий підліток, коли його син десь там, нагорі, чому він поводиться, ніби той, кому належить перебувати в палаті з м’якими стінами, поводиться так, як, за словами Воллі Холліса, поводився Вік Стенджер перед тим, як по нього приїхали і забрали люди в білих халатах?
— Джеку? — голос був боязкий, нерішучий.
Він злякано здригнувся і, крутнувшись назад на стільці, ледь не впав з нього. Прямо у дверцятах «кажанячі крила» стояла Венді, Денні зіщулився в неї на руках, немов якась воскова лялька з кімнати жахів. Джек гостро відчув, що за живописну картину разом складає їхня трійця: ось-ось відкриється завіса до Другого акту якоїсь старосвітської п’єси про користь тверезості, та ще й з такими бідними декораціями, що бутафор забув заповнити полиці в Гнізді Гріха.
— Я й пальцем його не торкався, — нерозбірливо сказав Джек. — Жодного разу, відтоді як зламав йому руку. Навіть не шльопнув його по дупці.
— Джеку, зараз це не має значення. Значення має те…
— Джеку, нам треба вивезти його з гір. Він…
Денні завовтузився в неї на руках. Той погаслий, порожній вираз на його обличчі почав тріскатися, наче товста матова крига, під шаром котрої відбувається якесь збурення. Губи в нього кривилися, немов від якогось ненормального смаку. Очі розширилися. Руки здійнялися вгору, начебто аби їх прикрити, але потім упали назад.
Зненацька він задерев’янів у неї на руках. Спина його вигнулася, немов лук, аж Венді поточилася. І раптом він заверещав, божевільні звуки виривалися з його напруженого горла скаженими громовими стрілами, лункими блискавками. Цей вереск, здавалося, заповнює собою весь нижній поверх і вертається назад до них зграями банши[170]. Неначе разом верещала ціла сотня Денні.
Він зіскочив зі стільця, із занімілим нижче пояса тілом, ніколи в житті йому ще не було так страшно. Що за діру проколупав його син, куди він зазирнув? До якого темного кубла? І що ж там таке ховалося, що його вжалило?
— Денні! — заволав він. —
Денні його побачив. Він розірвав материнські обійми з такою раптовою, лютою силою, що Венді не мала жодного шансу його втримати. Вона поточилася назад, на одну з кабінок, і мало до неї не впала.
Тупою стрілою він встряг Джеку в руки, змусивши того похитнутися. Денні нестямно вчепився в батька, спершу, немов збираючись дубасити того кулаками, наче боєць, а потім вчепився за ремінь, заридав йому в сорочку. Джек животом відчував гаряче, рвучке лице сина.
Джек повільно підняв очі на Венді. Вони в нього були, немов маленькі срібні монетки.
— Венді? — ніжним, майже муркотливим голосом. — Венді, що ти йому зробила?
Остовпіла Венді дивилася на нього з недовірою, з мертвотно-блідим лицем. Вона похитала головою.
— Ох, Джеку, ти ж мусиш розуміти…
Надворі знову розпочався сніг.
Розділ двадцять дев’ятий Кухонна балачка
Джек поніс Денні на кухню. Хлопчик усе ще рюмсав, відмовляючись відірвати обличчя від батькових грудей. У кухні він віддав Денні знову Венді, яка, схоже, так і залишалася ошелешеною, недовірливою.
— Джеку, я не розумію, про що він каже. Прошу, ти мусиш у це повірити.
— Я вірю, — відповів Джек, хоча подумки собі зазначив, що отримує певну насолоду від того, з якою запаморочливою, неочікуваною швидкістю той чобіт перескочив і почав муляти іншу ногу. Але й гнів на Венді був лише минущим посмиком у кишках. У душі він знав, що Венді радше виллє на себе каністру бензину й шваркне сірником, аніж завдасть якоїсь шкоди Денні.
Великий чайник грівся на задній конфорці, пихкав парою на малому вогні. Джек вкинув пакетик чаю до своєї чималої керамічної чашки і налив у неї до половини окропу.
— У тебе є тут кухарський херес[171]?
— Що?.. Ах, так. Дві, а може, й три пляшки.
— У якій шафі?
