А втім, окрім раптового переміщення його цікавості до історії «Оверлука», відбулося ще дещо. Якось так зробилося, що він почав протилежним чином ставитися до своїх персонажів. От це було абсолютно новим. Зазвичай усі його герої — і позитивні, й негативні — йому подобалася однаково. І він цьому радів. Це дозволяло йому бачити всі їхні сторони і таким чином ясніше розуміти їх мотивації. Його улюблене оповідання, продане ним у маленький південномейнський журнал «Контрабанда» за гонорар у вигляді кількох безкоштовних примірників «його» номера, називалося «Ось така Мавпа, Пол де Лонг». У ньому йшлося про сексуально схибленого на дітях парубка, який вчиняє самогубство в орендованій ним умебльованій кімнаті. Маніяка звали Пол де Лонг, для друзів — Мавпа. Джекові дуже подобався цей Мавпа. Він співчував Мавпі в його химерних потребах, знаючи, що Мавпа не єдиний, кого слід звинувачувати у трьох зґвалтуваннях з убивствами в його минулому. Там була погана родина, забіяка батько, яким був і його рідний батько, матір безвільна й безмовна кухонна ганчірка, якою була і його рідна матір. Гомосексуальний досвід у початковій школі. Публічне приниження. Ще гірший досвід у старших класах і в коледжі. Його було заарештовано й відправлено до закритого спецзакладу за роздягання перед парою маленьких дівчаток, що виходили зі шкільного автобуса. І що найгірше, його виписали з того закладу, дозволили повернутись на волю, бо чоловік, який був там головним, вирішив, що з ним усе гаразд. Прізвище того чоловіка було Гріммер. Гріммер знав, що Мавпа де Лонг має симптоми збочень, але він усе одно написав хороший, позитивний висновок і відпустив його. Джеку подобався також цей Гріммер, він і йому симпатизував. Гріммеру доводилося керувати закладом, де не вистачало ні персоналу, ні фінансування, він намагався тримати там усе купи мотузками зв’язаним і власною слиною склеєним — на копійчаних асигнуваннях законодавчих зборів штату, які мусили озиратися на своїх виборців. Гріммер знав, що Мавпа здатен спілкуватися з людьми, що він не випорожняється собі в штани і не намагається увігнати ножиці в когось з інших пацієнтів. Він не оголошував себе Наполеоном. Штатний психіатр, який вів справу Мавпи, вважав, що найкращі шанси зробити це відкриються перед Мавпою на волі, і обидва лікарі розуміли — що довше людина перебуває в подібному закладі, то дужче вона потребує такого замкненого довкілля, як алконавт ковтка своєї мульки. Але тим часом у їхні двері стукають інші люди. Параноїки, шизофреніки, циклоїдні особи, напівкататоніки, чоловіки, які заявляють, що їх забирали на небо в летючих тарілках, жінки, які попалили статеві органи своїм дітям запальничками «Бік», алкоголіки, піроманіяки, клептомани, люди з маніякально-депресивним психозом, люди, схильні до самогубства. Старий знайомий небезпечний світ, бейбі. Якщо ти не міцно згвинчений, тобі не виповниться ще й тридцяти, як почнеш трястись, труситись й калататись[180]. Джек умів співчувати проблемам Гріммера. Він умів співчувати батькам жертв убивств. Як і самим замордованим дітям, звичайно. І Мавпі де Лонгу. Нехай читач визначає винних. У ті старі дні він не бажав судити. Тога мораліста погано сиділа в нього на плечах.
