і всі означали одне й те саме:
— Ні, — заскиглив він, ледве усвідомлюючи, що занепав до такого, до скиглення з заплющеними очима, наче мала дитина. — Ой, ні, Господи. Прошу, Господи, ні.
Але попід шумовинням хаотичних думок, під сподом відбійно-молоткового стукоту власного серця він почув делікатний і марний звук обертання туди-сюди дверної ручки, бо щось замкнене всередині безпорадно намагалося вибратися звідти, щось, що бажало познайомитися з ним, щось, що радо запізналося б і з його родиною в той час, коли витиме буря, а білий день стане чорною ніччю. Якби він зараз розкрив очі і побачив, що дверна ручка ворушиться, він збожеволів би. Тому він тримав їх заплющеними, і по тому, як минуло невідомо скільки часу, настала тиша.
Джек присилував себе відкрити очі, наполовину впевнений — щойно він це зробить, вона стоятиме перед ним. Але в коридорі було пусто.
І все одно він відчував, ніби за ним стежать.
Він подивився на вічко в центрі дверей і загадався, що було б, якби він наблизився і зазирнув туди. З чим він опинився б око в око?
Ноги його почали рухатися,
перш ніж він це усвідомив. Він розвернув їх геть від цих дверей і пішов до головного коридору, ступні його шепотіли, ступаючи по синьо-чорних джунглях килима. На півдорозі до сходів він зупинився і подивився на вогнегасник. Майнула думка, що складки брезенту зібрані трохи на інший манер. І він був цілком переконаний, що мідний наконечник дивився в бік ліфта, коли він сюди підходив коридором. Тепер він дивився в протилежний бік.
— Я цього зовсім не бачив, — цілком чітко промовив Джек Торренс. Обличчя в нього було білим, змарнілим, а губи його все намагалися посміхнутися.
Але, спускаючись назад, він не скористався ліфтом. Занадто той був схожим на роззявлений рот. Надто вже дуже був схожим. Він скористався сходами.
Розділ тридцять перший Вердикт
Він увійшов до кухні і подивився на них, підкидаючи на кілька дюймів угору майстер-ключа на своїй лівій долоні і ловлячи його знову, змушуючи ланцюжок при білому металевому язичку дзеленчати. Денні був блідим, змученим. Венді перед тим плакала, він це помітив; очі в неї були червоними, з темним колами навкруг них. У ньому раптом вибухнула радість від цього. Не тільки він сам страждав, це було напевне. Обоє вони дивилися на нього без слів.
— Нічого там нема, — промовив він, здивований щирістю власного голосу. — Анічогісінько.
Він підкидав і підкидав той ключ, бадьористо посміхаючись до них, дивлячись, як полегшення розпливається на їхніх обличчях, і думаючи, що ще ніколи в житті йому так сильно не хотілося випити, як зараз.
Розділ тридцять другий Спальня
Надвечір того ж дня Джек приніс із комори на першому поверсі розкладачку і поставив її в кутку їхньої спальні. Венді очікувала, що син півночі не зможе заснути, але Денні почав куняти, коли ще й до половини не дійшли «Волтони»[178], і за п’ятнадцять хвилин по тому, як вони його вклали, він уже глибоко спав, недвижний, з долонею підкладеною собі під щоку. Венді заклала одним пальцем свою сторінку в товстелезній «Кешелмарі» в паперовій обкладинці[179] й сиділа, задивившись на сина. Джек сидів за столом, дивлячись у свою п’єсу
— От, лайно, — промовив він.
Венді підняла очі від споглядання Денні.
— Що?
— Нічого.
Він вдивлявся в п’єсу з тліючим роздратуванням. Як тільки він міг подумати, ніби вона добра? Вона інфантильна. Подібне робилося й вичерпано вже тисячу разів. Гірше того, він уявлення не мав, як її закінчити. Колись це здавалося доволі простим. Денкер, у нападі люті, хапає побіля каміна коцюбу і забиває праведного Ґері на смерть. Потім, розставивши ноги, він стоїть над тілом із закривавленою коцюбою в руці і кричить у зал:
— Воно десь тут і я його
Потім, коли починає згасати світло і повільно закривається завіса, аудиторія бачить на авансцені тіло Ґері, який лежить долілиць, тим часом як Денкер простує вглиб сцени до книжкової шафи, де починає гарячково витягати з полиць книжки і, поглянувши на кожну, відкидає її вбік. Джек подумав, що це щось таке достатньо старе, щоби сприйнятись новим, п’єса, самої новітності якої може вистачити, щоби побачити її успішну постановку на Бродвеї: трагедія на п’ять дій.
