Сяйво полностью

Хеллоран змусив себе спуститися на нижній поверх і пройти далі, до квартир найманих працівників, перш ніж вибухнути потужним, головострусним реготом. Він усе ще гиготів, витираючи собі очі хустинкою, коли надійшов запах помаранчів, густий і задушливий, а за ним і громовиця, що вдарила йому в голову так, що він п’яно поточився, впавши спиною на покриту рожевим тиньком стіну.

(«!!!БУДЬ ЛАСОЧКА ПРИЇДЬ ДІКУ ПРОШУ ПРИЇЗДИ ПРИЇДЬ ШВИДШЕ!!!»)

Потроху-помалу оговтавшись, він відчув себе здатним вилізти вгору надвірними сходами до свого помешкання. Ключ він тримав під очеретяним плетеним килимком перед дверима, тож коли він по нього нахилився, щось, вивалившись з його нагрудної кишені, з пласким звуком упало на сходовий майданчик другого поверху. Розум його все ще залишався перейнятим тим голосом, який щойно був прогримів у його голові, що якусь мить він був здатен лише тупо дивитися на синій конверт, не розуміючи, що воно таке.

Потім він перевернув конверт, і той вирячився вгору на нього словом ЗАПОВІТ, написаним чорними, схожими на павуків літерами.

(«Ох ти ж Боже мій, оце-то воно й є?»)

Він не знав. Але так могло бути. Весь минулий тиждень думка про власний кінець крутилася йому в голові, наче… ну, наче

(«Нумо, ну скажи вже»)

як передчуття.

Смерть? На мить усе його життя ніби спалахнуло перед ним, не в хронологічному сенсі, не в топографічних зльотах і падіннях, які переживав Дік, третій син місіс Хеллоран, а життя, яким воно було зараз. Мартин Лютер Кінг сказав їм незадовго перед тим, як куля вбивці поклала його до мученицької могили, що він піднімався на гірську вершину[238]. Дік таким похвалитися не міг. Жодної вершини, хоча після багатьох років зусиль він досяг сонячної полонини. Він має добрих друзів. Він має всі рекомендації, які можуть йому знадобитися, щоби знайти собі роботу будь-де. Коли йому хочеться потрахатися, а чом би й ні, він знаходить собі якусь злагідну партнерку без великих претензій і без того лайна, коли намагаються з’ясувати, заради чого це все робиться. Він призвичаївся до того, що він чорний… щасливо влагодився. Йому трохи за шістдесят, і, дяка Богові, він усе ще на ходу.

Чи готовий він ризикнути закінченням усього цього — закінченням себе — заради трьох білих, яких він навіть не знає?

Але ж це брехня, хіба не так?

Він знає цього хлопчика. Вони зрозуміли одне одного так, як на це неспроможні навіть добрі приятелі після сорока років дружби. Він знає хлопчика, а хлопчик знає його, бо обидва вони мають оті прожектори в своїх головах, дещо таке, чого вони собі не просили, дещо таке, що було їм просто даним.

(«Нє, у тебе всього лиш ліхтарик, а от у нього дійсно прожектор».)

Й інколи це світло, це сяйво, вбачалося доволі приємною річчю. Можна було вибирати собі коней або, як розказував хлопчик, підказати татові, де поділася його нібито загублена валіза. Але то лише приправа, соус на салаті, бо на споді в тім салаті гіркого полину ховається не менше, ніж смачних огірків. Отак куштуєш біль, і смерть, і сльози. А зараз хлопчик застряг у тім готелі, і він туди поїде. Заради цього хлопчика. Тому що, по суті, балакаючи з тим хлопчиком, вони стають різного кольору, лише коли відкривають роти. Тому він поїде. Він зробить, що зможе, бо якщо ні, цей хлопчик помиратиме просто в нього в голові.

Але оскільки Хеллоран був людиною, він не міг зарадити своєму гіркому жалю, що ця чаша його не оминула.

(Вона почала вилазити й переслідувати його.)

Він саме запихував до невеличкої валізки переміну одягу, коли йому прийшла ця думка, заціпивши його морозною силою спогаду, як ставалось завжди, коли він про це думав. Думати про це він намагався якомога рідше.

Та покоївка, Долорес Вікері її звали, вона була в істериці. Розказувала різне іншим покоївкам, а що ще гірше, і декому з гостей. Коли ці балачки дійшли до Уллмана, що було неуникним, як це мусила б розуміти та тупа курва, той її тієї ж миті звільнив. Вона вся у сльозах прийшла до Хеллорана, не плакатись на те, що її вигнали з роботи, а через те, що вона бачила в номері на другому поверсі. Вона зайшла до двісті сімнадцятого поміняти рушники і там побачила місіс Мессі, вона лежала мертва у ванні. Це, звісно, було неможливим. Місіс Мессі нишком вивезли ще за день до того, і тоді ж вона відлетіла до Нью-Йорка — у багажному відділенні, замість першого класу, до якого була звикла.