Куранти почали делікатний передзвін. Уздовж сталевої рейки під циферблатом, зліва і справа, посунулися дві фігурки. Джек дивився в зачаруванні, забувши про зняття масок. Дзижчав механізм годинника. Трибки оберталися і зчеплювалися, тепло зблискувала мідь. Балансирне колесо строго пунктуально похитувалося туди-сюди.
Одна з фігурок зображала чоловіка навшпиньках з чимось затиснутим у руках, що скидалось на крихітний кий. Інша була маленьким хлопчиком у блазенському ковпаку[276]. Механічні фігурки зблискували, вони були фантастично детальними. Спереду на ковпачку хлопчика було викарбувано слово: БОВВДУР.
Обидві фігурки сковзнули на протилежні кінці сталевого осьового стрижня. Десь собі теленькав і теленькав мотив якогось вальсу Штрауса. На цей мотив у його голові почала крутитися якась нісенітна рекламна фраза:
Сталевий молоток у руках у заводного татуся впав хлопчику на голову. Заводний син смикнувся вперед. Молоток піднімався й падав, піднімався й падав. Заперечливо простягнуті руки хлопчика почали дрижати. Хлопчик присів, а потім опинився у розпластаній позі. А молоток так само піднімався й падав під легесеньке теленькання мелодії Штрауса, і Джеку здалося, що він розгледів лице цього чоловіка, вузласто перекривлене в роботі, розгледів, як відкривається і закривається рот заводного татуся, як він картає знепритомнілу, прибиту фігурку свого сина.
На внутрішню поверхню скляного купола бризнула червона крапелька.
Слідом ще одна. Поруч з нею плеснули ще дві.
Тепер уже червона рідина бризкала вгору, наче грязюка з-під зливи, б’ючи в скляні стіни купола, стікаючи по них, роблячи неясним, що відбувається всередині, і той багрянець ще цяткували крихітні сірі смужки шкіри, осколки кісток і крихти мозку. Але він усе ще міг бачити, як молоток піднімається й падає, бо коліщатка дзиґаря продовжували обертатися і трибки зчіплятися з валами й зубами цієї вміло зробленої машини.
(
Весь купол тепер уже був забризканий кров’ю, він бачив згустки з прилиплими клоччячками волосся, але більше нічого, дякувати Богові, він більше не міг побачити нічого, і все одно боявся, що його знудить, бо все ще чув, як падає, як гатить той молоток, він усе ще чув ці звуки крізь скло, так само, як чув і фрази «Блакитного Дунаю». Проте ці звуки перестали бути механічними
Джек із жалісним, зростаючим криком крутнувся геть від дзиґаря, його ноги перечіплювалися одна за іншу, наче дерев’яні колоди, він з простягнутими руками благав припинити це, забрати його, Денні, Венді, забрати весь цей світ, якщо він їм треба, тільки припинити це, залишити йому бодай крихту глузду, бодай трішечки світла.
Бальна зала була порожньою.
Стільці, перекинуті вгору своїми недолугими ніжками, стояли на столах, покритих пластиком проти пилу. Червоний килим з золотими кривулями знову лежав на танцмайданчику, захищаючи полірований паркет. Оркестрова сцена стояла пусткою, якщо не брати до уваги розібрану мікрофонну стійку і запилюжену гітару без струн, притулену до стіни. Холодне вранішнє світло, зимове світло, безживно падало крізь високі вікна.
У голові у Джека все ще морочилося, він досі почувався п’яним, але коли він знов обернувся до камінної полиці, його сп’яніння щезло. Там стояли тільки вирізані з бивня слони… і дзиґар.
Він спотикливо вирушив назад через холодне, темне фойє й обідню залу. Зачепившись ступнею за ніжку стола, він упав долілиць, розпластався на весь зріст, з гуркотом перекинувши і сам стіл. Носом він сильно вдарився об підлогу, і той почав кровоточити. Він підвівся, шморгаючи, втягуючи назад кров і витираючи собі носа тильним боком долоні. Він дістався салон-бару «Колорадо» і штурхонув «кажанячі крила» так, що стулки їх розлетілися, вдарившись об стіни.
У залі було пусто… але бар був повністю укомплектований. Слава Богу! Скло і сріблясті канти етикеток тепло зблискували в темряві.
Якось, пригадав він, дуже давно, він був розсердився, що поза шинквасом нема дзеркала. Тепер він цьому зрадів. Дивлячись у нього, він бачив би лише чергового п’яндилигу, який щойно випав з воза: закривавлений ніс, сорочка, що вибилася зі штанів, кошлате волосся, на щоках щетина.
