Нетерпляче пирхнувши, Аліса підійшла ближче й провела черевиком по заглибленню, розчищаючи його від листя. Жінки одностайно нахилилася вперед — і майже миттєво відсахнулися. Лише Аліса залишилася на місці й дивилася вниз. Маленькі, жовті й частково обліплені землею — навіть неспеціаліст не міг їх не впізнати. Кістки.
— Що це? — прошепотіла Брі. — Скажіть, будь ласка, що це не дитина.
Бет узяла близнючку за руку. Долоня здалася їй дивно незнайомою. Брі не відсмикнула руки, й Бет відчула полегшення.
Аліса знову поводила черевиком по заглибленню, прибираючи решту листя. Цього разу, зауважила Бет, вона робила це не так рішуче. Носаком вона щось зачепила, й воно полетіло крізь листя, впавши неподалік. Алісині плечі видимо напружилися, а тоді вона схилилася й це щось підняла. Її обличчя закам’яніло, але за мить вона полегшено застогнала.
— Господи, — сказала вона. — Все гаразд. Це просто собака.
Вона показала дерев’яний хрестик, незграбно змайстрований з двох збитих навхрест паличок. По центру хтось вирізьбив літери, які від старості заледве виднілися: «Бутч».
— Звідки така певність, що це собака? — запитала Бет якимсь не своїм голосом.
— А ти б назвала дитину Бутч? — Аліса зиркнула на Бет. — А, ти б, мабуть, назвала. Хай там як, а кості не схожі на людські.
Вона носаком указала на частково оголений череп. Бет поглянула. І справді нагадувало собачий. Мабуть. Цікаво, як цей собака здох, подумала вона, але вголос питання не озвучила.
— Чому не закопати нормально? — натомість зронила вона.
Аліса присіла поруч з ямою.
— Мабуть, землю розмило. Могила неглибока.
Бет кортіло закурити. Очі метнулися до узлісся. Все було наче так само, як і декілька хвилин тому. І все одно в неї шкіра взялася сиротами від тривожного відчуття, наче за ними спостерігають. Відвівши погляд від дерев, вона спробувала зосередитися на чомусь іншому. На ворушінні роздмуханого листя, на колибі, на галявині...
— Що це? — вказала Бет на місце трохи далі за мілкою могилою, де поховали самотнього собаку. Інші простежили за її поглядом, і Аліса повільно підвелася.
Під стіною колиби виднівся скромний вигин — провал у землі. Заглиблення було настільки незначне, що одразу й не помітиш. Трава, яка тут росла, була волога, скуйовджена вітром і трошки іншого відтінку, ніж рослинність з іншого боку. Цієї відмінності було цілком достатньо для Бет, щоб миттєво припустити: тут копали. Цього разу хреста не було.
— Ця більша, — зі сльозами в голосі зронила Брі. — Чому вона більша?
— Не більша. Тут узагалі нічого немає.
Бет шукала шляхів до відступу. Це просто природне заглиблення — розмита земля чи зсув ґрунту, щось таке наукове. Що Бет узагалі знає про відростання трави? Та ні бельмеса.
Аліса досі тримала дерев’яний хрест. На її обличчі застиг дивний вираз.
— Я не шукаю неприємностей, — сказала вона дивно приглушеним голосом, — але як там звали собаку Мартина Ковача?
Бет хапнула ротом повітря.
— Що за бісові жартики...
— Це не жартики, Бет,
— Стули рота! Годі! — пронизливо крикнула Джил.
— Але... — Аліса розвернулася до Лорен. — Ти ж пам’ятаєш, правда? В новинах? Коли ми вчилися в школі. Як звали того собаку? Бутч?
Лорен дивилася на Алісу, наче вперше її бачить.
— Не пам’ятаю. Може, в нього й був собака. Багато в кого є собаки. Я не пам’ятаю.
Обличчя в неї побіліло.
Бет, яка досі тримала сестру за руку, відчула, як їй на зап’ясток упала тепла сльоза. Бет обернулася до Аліси, і її захлиснула хвиля емоцій. Це лють, а не страх, сказала вона собі.
— Ви, стерво маніпулятивне! Та як ви смієте? Лякаєте тут усіх до смерті, бо вперше у вашому клятому житті щось вийшло не по-вашому! Як вам не соромно!
— Нікого я не лякаю! Я...
— Лякаєте!
— У нього був собака, — тихим голосом промовила Аліса. — Нам не можна тут залишатися.
Бет вдихнула, відчуваючи, як у грудях клекоче від гніву, але перш ніж заговорити, вдихнула ще раз.
— Дурня. Це все було двадцять років тому. І за півгодини споночіє. Джил? Ви ж були згодні. Почнемо блукати тут напотемки — і хтось точно загине.
— Бет має рацію... — почала була Лорен, але Аліса накинулася на неї.
— Ніхто тебе не питав, Лорен! Ти б могла допомогти нам звідси вибратися, але ти така перелякана, що навіть не хочеш спробувати. Отож не лізь.
— Алісо! Припини.
Джил відірвала погляд від собачого скелета, перевела на буш і назад. Бет відчувала, що її роздирають суперечливі почуття.
— О’кей, — нарешті промовила вона. — Слухайте, мені теж не хочеться тут лишатися, але від казок про привидів ніхто ще не помирав. А від переохолодження це цілком можливо.
Аліса похитала головою.
— Справді? Ви справді збираєтеся тут зостатися?
— Так, — обличчя Джил побуряковіло. Мокре волосся прилипло до черепа, й уздовж проділу показалася борсуча смужка сивини. — І я знаю, як тобі це важко, але бодай одного бісового разу помовч.
