Зараз, коли дощ припинився, Бет збагнула, що їм просто випадково пощастило натрапити на колибу. Серед дерев виднілися дві-три прогалини, які колись, можливо, були стежками, але нині важко було здогадатися, що тут буде галявина. Зненацька відчувши занепокоєння, Бет роззирнулася, шукаючи очима своїх компаньйонок. Їх ніде не було видно. Птахи над головою перегукувалися пронизливими тривожними голосами, та коли вона звела очі, не побачила їх.
Бет полізла в кишеню по цигарки. Коли Аліса викинула пачку, Бет відшукала її в калюжі. Цигарки були зіпсовані, просяклі брудною водою, але Бет не збиралася дарувати Алісі таке задоволення й не зізналася в цьому.
Пальці стисли кути пачки — колись гострі, а нині промоклі, — й Бет відчула гучний поклик нікотину. Відкривши пачку, вона ще раз пересвідчилася, що цигарок уже не врятувати. Вологий запах тютюну сколихнув щось у душі, й стало нестерпно, що вони так близько й водночас такі недосяжні. Кортіло розплакатися. Хіба вона хотіла стати залежною? Ні від цигарок, ні від чогось іншого.
Коли у Бет стався викидень, вона не знала навіть, що вагітна. Вона сиділа в стерильному кабінеті університетської клініки, а лікар пояснював, що в перші дванадцять тижнів це трапляється частенько. Строк, мабуть, був зовсім невеличкий. І майже нічим вона не могла б зарадити. Іноді таке просто трапляється.
Бет кивала. Проблема в тому, пояснила вона кволим голосом, що вона випивала. Майже кожні вихідні. Іноді й у будні. В ті часи вона була однією з небагатьох дівчат, які навчалися на факультеті інформатики, і з хлопцями на курсі було весело. Вони всі були молоді, розумні й збиралися заснувати видатний інтернет-бізнес, стати мільйонерами й вийти на пенсію в тридцять. А поки що вони залюбки пиячили, танцювали, розважалися допізна й фліртували з дівчиною, яка в двадцять років була дуже схожа на свою красуню-близнючку. Бет теж таке любила. Озираючись назад, можна сказати, що любила занадто.
Того дня, під яскравими лампами стерильного лікарняного кабінету, вона зізналася в усіх гріхах. Лікар похитав головою. Мабуть, це тут ні до чого. Мабуть? Майже напевно. Але не точно? Швидше за все, це тут ні до чого, сказав лікар і вручив їй інформаційний буклет.
Дорогою з клініки, стискаючи в руках буклет, Бет подумала, що це й на краще. Вона викинула буклет у перший-ліпший смітник. Нема про що думати. І нема сенсу комусь розповідати. Не зараз. Брі все одно не зрозуміє. Усе гаразд. Неможливо жалкувати за чимось, про що ти навіть і не знала.
Вона планувала одразу поїхати додому, але не схотіла повертатися в самотню студентську квартиру. Отож зійшла з автобуса й пішла в бар, зустрілася з хлопцями. Один келишок, потім ще кілька, адже не було вже причини уникати алкоголю чи — іноді — й наркотику, правда? Вже трохи запізно, правда? А коли вона вранці прокинулася з головним болем і пересохлим ротом, то й не переймалася. Гарне похмілля має бодай одну користь. Ні про що інше думати не можеш.
Зараз, вдивляючись у навколишній буш, Бет стиснула в кулаці мокру пачку цигарок. Вона усвідомлювала, що група в повній дупі. Вони
Над галявиною пролетів вітер, і Бет затремтіла. І гілляччя, і листя під ногами були мокрі. Тут так легко багаття не розпалиш. Вона пригадала перший вечір, коли Лорен шукала сухий хмиз. Бет почухала долоню, таку порожню без пачки цигарок, й озирнулася на колибу. Хатина трохи похилилася, й бляшаний дах з одного боку виступав більше, ніж з другого. Мабуть, цього виступу замало, щоб земля там залишилася сухою, але варто спробувати.
Повертаючись назад до колиби, Бет почула зсередини голоси.
— Я вже сказала: відповідь — ні, — відривчасто промовила Джил, наголошуючи кожне слово.
— Я не питаю твого дозволу.
— Агов, тобі варто не забувати своє місце, леді.
— Ні, Джил. Це тобі варто розплющити очі й добре роззирнутися. Ми тут не на роботі.
Пауза.
— Я завжди на роботі.
Бет зробила ще крок — і спіткнулася: земля просто втекла з-під черевиків. Дівчина важко впала на руки, підвернувши ногу. Глянула вниз — і замість застогнати вереснула, побачивши, на що приземлилася.
Звук розітнув повітря, аж позамовкали пташки. В колибі запала приголомшена тиша, а потім у вікні з’явилося два обличчя. Бет поповзла геть, відчуваючи біль у підвернутій кісточці від кожного горбка на землі; за спиною почулося тупотіння.
— Ти ціла? — підбігла до неї першою Лорен, а за нею і Брі. Обличчя у вікні зникли, а за мить Джил і Аліса вже були надворі. Бет важко зіп’ялася на ноги. Падаючи, вона розкидала купу опалого листя та сміття, оголивши неглибоке, але помітне заглиблення в землі.
— Там щось є, — сказала Бет, відчувши, як тріснув голос.
— Що там? — запитала Аліса.
— Не знаю.
