— Погані новини? — спитала вона, щойно Фок відповів. — Її знайшли?
— Ні, чорт, вибачте. Це не стосується Аліси, — мовив Фок, подумки стукнувши себе. Слід було в повідомленні все пояснити. — Проблема з її донькою. Їй потрібно десь сьогодні переночувати.
Він пояснив ситуацію зі світлинами в інтернеті.
Мовчання тривало так довго, аж Фок уже подумав був, чи не обірвався зв’язок. Він геть не розумівся на шкільних політичних іграх, але, слухаючи тишу в телефоні, міркував, як швидко шкільні матусі постараються відгородити своїх нащадків від Марго.
— Вона зовсім розклеїлася, — нарешті промовив він. — Особливо через оцю біду з мамою.
Знову запала тиша, цього разу коротша.
— Привозьте її, — зітхнула Лорен. — Господи. Ці дівчата! Вони себе поїдом їдять.
— Дякую.
Фок відключився й рушив у коридор. Навпроти сходів були двері в кабінет. За письмовим столом сиділа Кармен, задивившись у монітор домашнього комп’ютера. Коли Фок увійшов, вона звела погляд.
— Марго дала мені пароль, — тихим голосом мовила вона, й Фок зачинив двері.
— Є щось?
— Знайти нічого не вдається, — похитала вона головою. — Але ж я шукаю наосліп. Навіть якщо Аліса і зберегла тут щось корисне, вона могла назвати файли як завгодно й помістити їх у будь-яку папку. Слід отримати ордер на вилучення комп’ютера. І нормально пошукати, — вона, зітхнувши, відірвалася від монітора. — Що сказала Лорен?
— Вона погодилася. Не зразу. Не дуже зраділа.
— Чому — через фото?
— Не знаю. Можливо, частково. А можливо, й не частково: мені здалося, що в неї зі своєю дитиною проблем вистачає.
— Атож. Але побачиш: вона не перша й не остання, хто засуджуватиме Марго за це, — Кармен зиркнула на двері та ще стишила голос. — Тільки не переказуй Марго моїх слів, будь ласка.
Фок похитав головою.
— Піду розповім Марго, який план.
Двері кімнати Марго були відчинені, й Фок побачив, що дівчина сидить на яскраво-рожевому килимі. Перед нею стояла відчинена валізка. Вона була зовсім порожня. Марго витріщалася на телефон на колінах і здригнулася, коли Фок постукав по лутці.
— Ми домовилася, що ти сьогодні переночуєш у Лорен Шо, — мовив Фок, і Марго підвела здивований погляд.
— Правда?
— Лише сьогодні. Вона знає, що відбувається.
— А Ребекка буде?
— Її донька? Напевно. А що?
Марго посмикала кутик валізки.
— Просто я давненько з ними не бачилася. Ребекка знає, що сталося?
— Гадаю, мама їй розповість.
Здавалося, Марго хотіла щось сказати, але похитала головою.
— Мабуть, це справедливо.
Щось було в тому, як вона це сказала... Доньчин рот, материн голос. Фок кліпнув, відчуваючи дивну бентегу.
— Гаразд. Ну... Це всього на одну ніч, — зронив він і вказав на порожню валізку. — Спакуй кілька речей, і ми тебе відвеземо.
Марго неуважно потягнулася й узяла з купи на підлозі два викличні мереживні бюстгальтери. Тримаючи їх у руці, вона підвела погляд, спостерігаючи за тим, як Фок спостерігає за нею. Щось промайнуло в неї на обличчі. Перевірка.
Фок з цілковито непроникним обличчям твердо не відводив очей.
— Ми почекаємо на тебе на кухні, — промовив він і, зачинивши по собі двері в солодкаву рожеву кімнату, відчув хвилю полегшення. Коли це дівчатка підліткового віку стали такими сексуально стурбованими? А коли він сам був у такому ж віці, вони теж так поводилися? Мабуть, подумалося йому, просто в ті часи він був тільки «за». В тому віці багато чого здавалося безневинними забавками.
Вперше Бет шкодувала, що дощ припинився.
Поки він тарабанив по даху колиби, розмовляти було нелегко. П’ятеро жінок розбрелися по більшій кімнаті й повкладалися, а вітер пізнього пообіддя влітав у розбите вікно. Тут було ненабагато тепліше, ніж надворі, подумала про себе Бет, але бодай більш-менш сухо. Вона рада була, що вони залишилися. Коли дощ зрештою вщух, колибу огорнула густа й важка тиша.
Бет посовалася, відчуваючи щось на взір клаустрофобії. З сусідньої кімнати виднівся кутик матрацу.
— Піду роззирнуся надворі.
— Я з тобою, — сказала Брі. — Мені треба в туалет.
— Мені теж, — заворушилася Лорен.
Повітря надворі було свіже й вологе. Зачиняючи по собі двері колиби, Бет чула, як Аліса пробурмотіла щось нерозбірливе до Джил. Хай що вона сказала, а Джил не відповіла.
Брі тицьнула на невеличку галявину.
— О Боже, тут ще й виходок є?
Вдалині виднілася крихітна халупа з прогнилим дахом і без однієї стіни.
— На багато не сподівайся, — мовила Лорен. — Там буде просто яма в землі.
Бет спостерігала, як сестра продирається через зарості до халупи. Брі зазирнула всередину — й, зойкнувши, відскочила. Сестри зустрілися поглядами й розсміялися, як здавалося, вперше за багато днів. Ба навіть років.
— О Господи. Тільки не це, — крикнула Брі.
— Лайно?
— Павуччя. Краще не ходіть. Таке побачиш — потім не забудеш.
Вона розвернулася і зникла між дерев. Лорен силувано всміхнулася й потупотіла в протилежному напрямку, залишивши Бет саму. Світло згасало, сіре небо потемніло.
