Сила природи полностью

— То що ви сказали Алісі? — запитав Фок.

— Я подумав, вона, мабуть, не захоче, щоб усі дізналися, отож відвів її вбік, — на його вустах промайнула тінь напруженої посмішки. — Як по щирості, то це я не хотів, щоб усі дізналися. Я сказав їй, що у Джоула були фото Марго, але вони вже стерті.

— Як Аліса відреагувала?

— Спочатку вона взагалі не повірила. Тобто не хотіла мені вірити, — він знову зиркнув на двері, де перед тим стояла його дружина. — Але, мабуть, це все було очікувано. Вона наполягала, що Марго б так не вчинила, та коли я сказав, що на власні очі бачив фото, її реакція змінилася. До неї почало доходити, й вона запитала, чи не показував я ще комусь і чи не планував це зробити. Я відповів: ні, звісно, ні. Здається, вона ще не до кінця це усвідомила. Нічого дивного. Мені й самому було нелегко, — він опустив погляд на руки.

Фок пригадав Джил Бейлі й нахмурився. «Це сімейна справа».

— Ви розповіли сестрі про те, що сталося?

— В поході? — Бейлі похитав головою. — Не все. Я сказав, що запізнився, бо ми знайшли у Джоула відверті фото. Я не згадував, що тут замішана Марго. Подумав, що це вже Аліса вирішить як її мати, — зітхнув він. — Але після походу, коли Аліса не повернулася, мені довелося розповісти Джил.

— Як вона відреагувала?

— Розсердилася. Сказала, що мені слід було викласти все повністю ще першого вечора в таборі. Мабуть, і справді слід було.

Кармен відкинулась у кріслі.

— То як фотографії просочилися в інтернет? Марго каже, вони там з’явилися відучора.

— Я щиро не знаю. Я поїхав до неї вчора, щойно дізнався про це від Мішель. А вона дізналася від іншої мами, — похитав він головою. — Вірте чи ні, а я справді не думаю, що Джоул поширював би їх. Я мав з ним довгу розмову про повагу й приватне життя, і схоже було, що він усе затямив.

Зараз, подумалося Фокові, інтонації у Данієля Бейлі були точно як у його дружини.

— Коли Мішель натрапила на світлини, з Джоулом було декілька друзів, — провадив Бейлі. — Гадаю, в тому хаосі хтось із них, швидше за все, скопіював файли, — він покрутив у руках власний мобільний. — Я просто хочу, щоб Джоул нарешті відповів на дзвінок, чорт забирай, і ця ситуація владналася.

На мить запала тиша, чулося тільки потріскування з коминка.

— Чому ви про це і словом не обмовилися, коли ми розмовляли минулого разу? — запитав Фок.

— Я намагався поважати особисте життя дітей. Не погіршувати для них ситуацію.

Фок подивився на нього, і вперше Бейлі не зміг поглянути йому в очі. Отже, це не все. Фок пригадав Марго, яка стояла на кухні, самотня й схожа на маленьку дитину.

— Скільки Марш років на цих світлинах?

Бейлі кліпнув, і Фок зрозумів, що не помилився.

— Якщо хтось перевірить, коли ці фото були зроблені, то виявить, що їй на них усього п’ятнадцять?

— Не знаю, — похитав головою Бейлі.

Фок був упевнений, що він знає.

— Скільки років вашому синові?

Тривале мовчання.

— Йому вісімнадцять, щойно виповнилося. Та коли вони зустрічалися, йому було ще сімнадцять.

— Але вже ні, — гойднулася вперед Кармен. — Нині він за законом повнолітній, який, вірогідно, поширив сексуальні фото малолітньої дівчини. Сподіваюся, у вас є добрий адвокат.

Сидячи на дорогій канапі перед вогнищем, яке потріскувало в коминку, Бейлі звів очі й поглянув на усміхненого сина на лискучому сімейному портреті. Кивнув, але невесело.

— Є.

Алісину відсутність помітили не одразу.

Брі точно не знала, скільки просиділа, задивившись на багаття, коли нарешті збагнула, що їх тут лише четверо. Вона оглянула галявину. Майже нічого не було видно. На чорний фасад колиби падали жовтогарячі відблиски, й у світлі вогнища чітко прокреслювалися темні контури. А решта все тонуло в темряві.

— Де Аліса?

— Здається, пішла в туалет, — звела очі Лорен.

Джил, яка сиділа навпроти, спохмурніла.

— Це вже давненько було, вам не здається?

— Справді? Не знаю.

Брі теж не знала. Тут час плинув зовсім по-іншому. Вона дивилася в полум’я ще кілька хвилин, — а може, набагато довше, — поки Джил не ворухнулася.

— Справді, де вона? Не могла ж вона відійти так далеко, що тепер не здатна відшукати дорогу до багаття?

Джил сіла рівніше й гукнула:

— Алісо!

Вони дослухалися. Десь далеко позаду Брі почула шурхіт і тріск. «Опосум», — сказала вона собі. В іншому ж усе було тихо.

— Може, вона не чула, — сказала Джил. І безтурботно додала: — Її речі тут, так?

Брі пішла перевірити. В колибі вона розгледіла обриси п’ятьох наплічників. Точно не могла сказати, котрий з них Алісин, отож просто ще раз їх полічила. П’ять. Усі на місці. Коли вона вже розвернулася йти геть, око вловило за бічним вікном якийсь рух, і вона підійшла до отвору, в якому б бракувало шибки. На узліссі рухалася постать. Аліса.

Що вона робить? Важко було сказати. Аж тут Брі помітила промовистий вогник. Зітхнувши, вона повернулася до багаття.

— Аліса от там, збоку, — вказала Брі. — Перевіряє сигнал.

— Але її наплічник досі в колибі? — уточнила Джил.

— Ага.

— Можеш її покликати? — примружилася Джил у пітьму. — Будь ласка. Не хочу, щоб хтось у темряві загубився.