У темряві важко було сказати, чи це не сльози в Джил на очах. Лорен ніколи й не думку не спадало, що Джил може бути незадоволена своїм жеребом — роботою в «БейліТенантсі». Вона збагнула, що витріщається на Джил, і відвернулася.
— Я розумію, про що ти, — заговорила вона, бо їй здалося, що не можна промовчати. — Всім хочеться відчувати, що в них усе під контролем, але, можливо...
Вона уявила Ребекку. Донька так добре контролює своє харчування, але зовсім не здатна контролювати хворобу, яка нищить її. І хай скільки буде сеансів у терапевта, обіймів, погроз чи «зосереджувальних браслетів» — нічого не допоможе. Лорен провела пальцем по браслету в себе на зап’ястку.
— Не знаю. Може, нам не змінити того, ким ми є. Може, ми народжуємося ось такими, і вже нічого з цим не поробиш.
— Але люди змінюються, — уперше заговорила Бет. — Я змінилася. На гірше і на краще.
Вона схилилася вперед, підпалюючи у вогні довгу травинку.
— Та й усе це в будь-якому разі дурниці — вся ця астрологія й доля. Ми з Брі народилися з різницею в три хвилини під одним знаком. Ось і все, що вам потрібно знати про долю, записану в зірках.
Усі тихо й одностайно розсміялися. Згодом Лорен пригадуватиме, що це було востаннє.
Вони замовкли; хтось задивився вгору на зорі, а хтось униз на вогонь. У когось гучно забурчало в животі. Ніхто не прокоментував. Не було сенсу. Їм вдалося частково наповнити пляшки дощівкою, але харчі давно закінчилися. Пролетів холодний вітерець, від якого затанцювало полум’я, й у навколишній темряві хором затріщали й застогнали дерева.
— Як гадаєте, що з нами тут буде? — тихо зронила Брі.
Лорен чекала, що хтось почне її заспокоювати: «Все буде гаразд». Але ніхто не почав.
— З нами все буде добре? — знову заговорила Брі.
— Звісна річ, — цього разу відповіла Бет. — Завтра по обіді нас уже почнуть шукати.
— А якщо не зможуть знайти?
— Зможуть.
— А якщо не зможуть? — очі Брі розширилися. — Серйозно! Що як Лорен має рацію? Забудьте про вільний вибір і контроль над своїм життям, що як це все брехня? Я зараз геть не відчуваю контролю над своїм життям. Що як у нас нема ніякого вибору ні в чому, що як нам судилося долею загубитися тут? Що як нас, самотніх і наляканих, ніколи не знайдуть?
Ніхто не відповів. З неба дивилися вниз зорі, огортаючи Землю своїм холодним і далеким світлом.
— Брі, нам аж ніяк не судилося долею загубитися тут, — вичавила короткий смішок Аліса, яка сиділа з того боку багаття. — Хіба що хтось із нас у минулому житті жахливо нагрішив.
Навіть кумедно було, подумалося Лорен, як у слабкому мерехтливому світлі, яке створювало майже інтимну обстановку, всі обличчя раптом стали трішки винуватими.
— Ніяково було, — сказала Кармен.
— У який момент?
— Та весь цей час.
Вони сиділи в машині під будинком Лорен. Поки вони були в неї, вже споночіло, і вуличне освітлення надавало дощовим краплям на лобовому склі жовтогарячого відтінку.
— Я не знала, як розмовляти з Марго ще в неї вдома, — мовила Кармен. — Хочу сказати, її правда. Що тепер їй у біса робити з тими світлинами в інтернеті? Вороття немає. А ще Ребекка. Це був шок! Не дивно, що Лорен на межі.
Фок пригадав дівчинку-підлітка, від якої залишився сам скелет, і її купу «зосереджувальних браслетів». Скільки тривог і стресу вплелося в ці нитки? Він похитав головою.
— Що тепер? — глянув він на годинник. Відчуття було, що вже пізніше, ніж виявилося насправді.
Кармен перевірила телефон.
— Начальство дало добро нам відвідати Данієля Бейлі вдома — якщо він справді вдома, я так розумію. Але нам кажуть поводитися обережно.
— Чудова порада, — Фок завів двигун. — Ще щось кажуть?
— Як завжди, — Кармен з легенькою посмішкою відвела очі. «Дістаньте контракти». Вона відкинулася на сидінні. — Цікаво, чи повернувся вже додому його син.
— Можливо, — озвався Фок, хоча мав сумніви. Він помітив вираз на обличчі Данієля Бейлі, коли той вирвався з Алісиного будинку. Не треба бути знайомим з Джоулом Бейлі, щоб здогадатися, що він, безперечно, заляже на дно.
Будинок Бейлі ховався за вигадливими кованими воротами й таким густим живоплотом, що з дороги крізь них нічогісінько не було видно.
— Це щодо Аліси Рассел, — пояснив Фок у переговорний пристрій. Червоний вогник на камері стеження блимнув, і ворота безшумно відчинилися, відкриваючи довгу та гладеньку під’їзну доріжку. Доріжка була обсаджена обабіч плакучими черешнями, які нагадували підстрижені іграшкові деревця.
Бейлі сам відчинив двері. Здивовано втупився у Фока й Кармен, тоді нахмурився, намагаючись їх пригадати.
— Ми знайомі? — промовив він з питальною інтонацією.
— На турбазі. Вчора. З Іяном Чейзом.
— Так, правильно, — мовив Бейлі; очі в нього почервоніли. Він здавався старшим, ніж день тому. — Алісу знайшли? Казали, хтось подзвонить, якщо її розшукають.
— Її ще не знайшли, ні, — мовив Фок. — Але ми все одно хотіли б з вами поговорити.
— Знову? Про що?
— Для початку — навіщо ви декілька годин тому грюкали в двері будинку Аліси Рассел.
Бейлі застиг.
— Ви їздили до неї додому?
— Її досі немає, — сказала Кармен. — Здається, ви просили нас перевернути кожен камінчик.
