З-поміж дерев почулося шурхотіння, й Брі озирнулася. Це просто опосум, повторила вона собі.
— О’кей.
За межею, куди не сягало світло багаття, стало темніше, й Брі раз у раз спотикалася на горбкуватій землі, а перед очима танцювали язики полум’я, хай скільки вона заплющувала й розплющувала повіки. Зітхнувши, вона змусила себе зупинитися й перечекати. Нарешті картинка прояснилася. Брі побачила, як на узліссі рухається постать.
— Алісо!
Почувши своє ім’я, Аліса сіпнулася й розвернулася. В її руці світився телефон.
— Агов! — гукнула Брі. — Ви не чули, як ми вас кликали?
— Ні. Вибач. Коли?
Вираз обличчя в Аліси був дивний, а коли Брі наблизилася, то їй здалося, в що в жінки на очах сльози.
— Та оце щойно. У вас усе гаразд?
— Так. Мені здалося... на мить мені здалося, що я зловила сигнал.
— О Боже, справді? — Брі мало не вихопила в неї телефон. Вчасно стрималася. — Вам нікому не вдалося додзвонитися?
— Ні. Він одразу зник. І більше не ловиться, — Аліса опустила погляд. — Не знаю. Може, я все вигадала.
— Можна подивитися? — простягнула руку Брі, але Аліса відсунулася.
— Нема на що дивитися. Думаю, мені привидівся сигнал, бо мені просто дуже хотілося його побачити.
На екрані Брі помітила ім’я — Марго. Останній набраний номер. Вона завагалася. Це Алісин телефон, але ж вони всі в одному жалюгідному човні. А це змінює правила. Брі набрала в груди повітря.
— Ми домовилися дзвонити тільки в рятувальну службу.
— Знаю.
— Ну, я розумію, як вам складно. Всі хочуть додому й сумують за родиною, я це чудово розумію, але...
— Брі, я знаю. Я не додзвонилася.
— Але навіть спроби пробитися розряджають батарею, а ми не знаємо, скільки ще...
— Господи, я все це знаю! — в її очах явно зблиснули сльози. — Я просто хотіла з нею поговорити. І все.
— О’кей, — мовила Брі, обіймаючи Алісу й погладжуючи по спині. Було трохи ніяково, й вона збагнула, що раніше вони з Алісою хіба що потискали руки.
— Я знаю, що вона виросла, — Аліса витерла очі рукавом. — Але вона й досі моя маленька донечка. Тобі не зрозуміти.
Ні, мабуть, і справді не зрозуміти, подумала Брі, уявивши розбите пташине яйце. Рука її досі лежала на Алісиній спині.
— Не кажи іншим, — подивилася на неї Аліса. — Будь ласка.
— Треба сказати їм про сигнал.
— Не було ніякого сигналу. Я помилилася.
— І все одно...
— Тільки посіємо марні надії. Всі зразу схочуть комусь подзвонити. А ти права щодо батареї.
Брі нічого не відповіла.
— Гаразд?
Рука Брі впала з Алісиної спини, й Аліса потягнулася та схопила її, до болю міцно стиснувши кісточки.
— Брі, ну ж бо, ти кмітлива й розумієш, що я маю рацію.
Довга пауза.
— Мабуть.
— Молодець. Дякую. Так буде краще.
Щойно Брі кивнула, Аліса відпустила її руку.
На тлі фасаду велетенського маєтку Данієль Бейлі здавався зовсім маленьким. У дзеркальце заднього огляду Фок бачив, як він проводжає очима їхню з Кармен машину, що від’їжджає від будинку. Ковані ворота, які захищали маєток, тихо відсунулися, випускаючи їх.
— Цікаво, коли Джоул Бейлі планує повернутися додому й постати перед розплатою, — мовив Фок, їдучи чистенькими вулицями.
— Мабуть, коли треба буде попросити мамусю випрати одяг. І я закладаюся, що вона погодиться. Охоче, — сказала Кармен. У неї так забурчало в животі, що навіть гудіння двигуна не могло заглушити. — Не хочеш щось купити поїсти? Джеймі, від’їжджаючи, точно не лишив нічого в хаті.
Вона визирнула у вікно — вони з Фоком саме проїздили рядок крамничок преміум-класу.
— Але не уявляю, де це можна зробити тут. Принаймні не витративши всі гроші, відкладені на погашення іпотеки.
Фок хвильку поміркував, зважуючи варіанти. Гарна ідея чи ні?
— Їдьмо до мене, — вихопилося в нього, ще він навіть до кінця не вирішив. — Я щось зрихтую.
Він зловив себе на тому, що затамував подих. І видихнув.
— Що, наприклад?
Він подумки зазирнув у шафки й холодильник.
— Спагеті з соусом чилі?
Кивок у темряві. Усмішка, здається.
— Спагеті в тебе вдома, — в її голосі явно чулася усмішка. — Як я можу відмовитися? Їдьмо.
Фок увімкнув поворотник.
За тридцять хвилин вони під’їхали до його помешкання на Сент-Кілді. Коли проїздили затоку, там здіймалися високі хвилі, які сяяли в місячному світлі білими гребінцями. Фок відчинив двері.
— Заходь.
У квартирі відчувався холодок спорожнілої на кілька днів домівки, і Фок увімкнув світло. Біля дверей досі валялися кросівки, які він скинув, щоб узути гірські черевики. Скільки днів тому це було? Навіть трьох не минуло. А здавалося, що більше.
Кармен увійшла слідом і безсоромно роззирнулася. Фок відчував, як вона спостерігає за ним, поки він обходить вітальню, вмикаючи лампи. Ожив й загудів обігрівач, і майже одразу стало тепліше. Вся кімната була пофарбована в нейтральний білий колір, і барви їй додавали тільки повні книжок полиці вздовж стін. З інших меблів тут були тільки столик у куті й диван перед телевізором. З присутністю ще однієї людини квартира здалася наче меншою, подумав Фок, але зовсім не тісною. Він спробував пригадати, коли в нього востаннє були гості. Давненько.
