Згорбившись від сорому, що тисне на плечі, іду слідом за ним до сусіднього з вітальнею кабінету. Погляди всіх присутніх впинаються мені в спину. Тут навіть іще похмуріше, ніж у вітальні: плющ, який давно не підстригали, оповив вікна у свинцевих рамах, олійні фарби потьмянілих картин поглинають те благеньке світиво, що сотається крізь шиби. Письмовий стіл стоїть біля вікна з краєвидом на моріжок. Схоже, за ним нещодавно хтось сидів. З-під перової ручки клаптиком промокального паперу розпливається пляма атраменту, обіч лежить канцелярський ніж. Це ж уявити лишень, які послання народжуються в цій гнітючій атмосфері.
У протилежному кутку кімнати, біля ще одних дверей, спантеличений молодик у мисливському строї зазирає в рупор грамофона, достеменно дивуючись, чому платівка обертається, але жодного звуку немає.
— Один семестр у Кембриджі — і він уже вирішив, що він Ісамбард Кіндом Брунель[8], — зауважує Деніел, змусивши молодика покинути своє заняття.
Йому щонайбільше двадцять чотири роки. Волосся темне, риси якісь сплюснені, пласкі — враження таке, що обличчя його притиснули до скла. Угледівши мене, юнак широко всміхається, і крізь подобу дорослого чоловіка, наче крізь віконечко, визирає хлопчик.
— Беллі, телепню, от ви де! — вигукує він, водночас потискаючи мені руку й плескаючи по спині. Мене наче затискають у лещатах його приязні.
Він вичікувально вдивляється в моє обличчя, а відтак мружить зелені очі, збагнувши, що я його не впізнаю.
— Отже, ви й справді нічого не пам’ятаєте, — каже, глипнувши на Деніела. — Оце пощастило! Гайда-но до бару, познайомлю вас із похміллям.
— Швидко в Блекгіті розносяться новини, — зауважую я.
— Ще б пак, адже летять вони на крилах нудьги, — озивається він. — Мене звати Майкл Гардкасл. Ми з вами давні приятелі, хоча тепер, напевне, годиться говорити, що ми щойно запізналися…
У голосі його ані натяку на розчарування. Навпаки, схоже, що ця ситуація його тішить. Утім навіть під час першої зустрічі зрозуміло, що Майкла Гардкасла розважає геть усе.
— Майкл сидів поруч з вами за вечерею напередодні, — каже Деніел, який тепер замість Майкла порається з грамофоном. — До речі, можливо, що саме через це ви, щойно вийшли з кімнати, вирішили щосили вгатити собі по голові.
— Беллі, підіграйте ж бо йому, ми ж усі не полишаємо сподівань, що якось він таки видушить гожий жарт, — каже Майкл.
У розмові сама собою виникає пауза, адже я маю щось на це відповісти, і брак репліки з мого боку руйнує ритм бесіди. Уперше, відколи я отямився сьогодні вранці, у мене виникає бажання повернутися до свого колишнього життя. Мені бракує знайомства з цими людьми. Мені бракує дружньої приязні. Моє засмучення віддзеркалюється на обличчях моїх бесідників, нас розділяє рівчак зніяковілого мовчання.
Сподіваючись відновити бодай дещицю довіри, яка колись, напевне, існувала між нами, я закасую рукав і демонструю бинти на руці. Кров уже проступила крізь перев’язку.
— Ліпше б я справді сам собі вгатив по голові, — кажу я. — Доктор Діккі вважає, що минулої ночі на мене хтось напав.
— Друже мій! — вигукує Деніел.
— Це через ту бісову записку, так? — запитує Майкл, роздивляючись мої рани.
— Це ви про що, Гардкасле? — питає Деніел, зводячи брови. — Вам щось відомо? Чому ж одразу не розповіли?
— Та нема тут про що розповідати, — каже Майкл зніяковіло, длубаючи тлустий килим носаком черевика. — Покоївка принесла записку, коли ми відкоркували п’яту пляшку вина, і майже одразу Беллі заходився перепрошувати й став згадувати, у який бік відчиняються двері. — Він засоромлено дивиться на мене. — Я хотів був піти з вами, але ви наголосили, що мусите йти сам. Я вирішив, що у вас побачення, тому не надто наполягав. Відтоді й аж дотепер ми не бачилися.
— І що було в тій записці? — питаю я.
— Зеленого поняття не маю, старий, я її не читав.
— А чи пам’ятаєте ви ту служницю, що її принесла? І чи згадував Белл когось на ймення Анна? — цікавиться Деніел.
Майкл знизує плечима, з головою занурюючись у спробу пригадати.
— Анна?.. Ні, не чув. А щодо тієї покоївки… — Він надуває щоки, гучно видихає. — Чорна сукня, білий фартух. Оце й усе. Та хай йому, Коулрідже, не верзіть дурниць! Їх тут кількадесят, усі обличчя годі запам’ятати…
Майкл безпорадно дивиться на нас. Деніел у відповідь роздратовано хитає головою.
— Не хвилюйтеся, старий: ми дамо цьому раду, — каже він, стискаючи моє плече. — І в мене от саме виникла ідея…
Він показує на мапу маєтку, що в рамці висить на стіні. Це чудове архітектурне креслення, подекуди заляпане водою й вижовкле по краях, але воно детально змальовує маєток і його околиці. Виявляється, Блекгіт — величезне обійстя з родинним цвинтарем на захід від будівлі й зі стайнею, розташованою на схід від маєтку. Стежка в’ється до озера, на узбережжі є човнярня. Усе решта — ліс, який розрізає під’їзна алея, чи то радше впертий путівець, що веде просто до селища. Судячи з краєвиду з вікон другого поверху, ми в цих хащах самі-самісінькі. Мене бере циганський піт.
