Відчиняю двері й бачу розлогі сірі вуса. Видовище просто дивовижне: кінчики закручуються біля самих вилиць обличчя, на якому ці вуса теоретично ростуть. За вусами виявляється чоловік за шістдесят, геть голомозий, з бульбуватим носом і почервонілими очима. Від нього тхне бренді, але якось життєрадісно, наче кожний ковток весело ллявся йому в горлянку.
— Боже милий, та у вас же ж просто жахливий вигляд! — вигукує він. — Це я вам як лікар кажу!
Скориставшись моїм спантеличенням, він проходить повз мене, кидає на ліжко чорний лікарський саквояж й уважно роззирається довкола. Особливу його увагу привертає моя дорожня скриня.
— У мене така сама колись була, — каже, лагідно пестячи віко. — Це ж «Лаволей», еге ж? Я з нею на Сході був, коли служив в армії. Кажуть, французам довіряти зась, але дорожні скрині й валізи в них чудові…
Він легенько кóпає скриню ногою й кривиться, коли носак черевика зачіпає непіддатливу шкіру.
— Цеглу ви в ній тягаєте, чи що… — бурмотить він і вичікувально схиляє голову до плеча, ніби сподіваючись якоїсь притомної відповіді на цю ремарку.
— Вона замкнена, — бурмочу я, затинаючись.
— І що, ключа не можете знайти?
— Я… ні. Докторе Еккер, я…
— Звіть мене Діккі, мене так усі кличуть, — жваво озивається він і підступається до вікна, щоб визирнути надвір. — Відверто кажучи, мені це ніколи не було до шмиги, але вдіяти з цим я нічого не годен. Деніел каже, що вас якесь лихо спіткало.
— Деніел? — перепитую я. Мені було здалося, що я вхопив нитку розмови, а вона від мене знову вислизнула.
— Коулрідж. Це він вас уранці знайшов.
— А, так.
Доктор Діккі сяє усмішкою, завваживши моє спантеличення.
— Отже, ви втратили пам’ять? Не переймайтеся, мені під час війни траплялося кілька разів таке бачити. Усе минало за день чи два незалежно від бажання пацієнта…
Він жестом наказує мені наблизитися до скрині й примушує сісти на неї. Нахиляє мою голову до себе, вивчає її з обережністю різника й хихотить, коли я кривлюся.
— Еге ж, он яка у вас тут гарненька ґуля… — Він витримує паузу, замислившись. — Мабуть, десь ударилися головою минулої ночі. Найпевніше, саме через це у вас памороки й забило, так би мовити. Ще якісь скарги є? Головний біль, нудота абощо?
— Голос, — зізнаюсь я трохи зніяковіло.
— Голос?
— У голові. Схоже, це мій власний голос, але він… ну… дуже впевнений.
— Зрозуміло, — каже він задумливо. — А цей… голос… що він вам каже?
— Дає поради, іноді коментує те, що я роблю.
Діккі походжає в мене за спиною, смикає себе за вуса.
— А ці поради… вони… як би це сформулювати… притомні? Жодної агресії чи збочень?
— Авжеж, ні! — вигукую я, обурений таким припущенням.
— І зараз ви його також чуєте?
— Ні.
— Травма, — коротко резюмує він, здійнявши вказівець. — От що воно таке. Доволі поширене явище. От удариться людина головою — і з нею відбувається всіляка чудасія. Неборака бачить запахи, відчуває звуки на смак, чує голоси. Зазвичай усе минає за день чи два, ну щонайбільше за місяць.
— Місяць! — вигукую я й розвертаюся на скрині обличчям до нього. — Це ж як мені в такому стані жити цілий місяць? Може, ліпше до лікарні?
— Боже борони, певно, що ні. Ці лікарні — просто жахливе місце! — вигукує він шоковано. — Смерть і недуги причаїлися там у кожному куті, в усіх ліжках — самі хвороби! Дослухайтеся ліпше моєї поради: підіть прогуляйтеся, упорядкуйте речі, потеревеньте з друзями. Я бачив, як напередодні ви з Майклом Гардкаслом по вечері вихилили на двох пляшку, ще й не одну. Незлецький учора був вечір! Майкл достеменно допоможе вам усе згадати. І, слово честі, щойно пам’ять повернеться, від того вашого голосу в голові й сліду не стане… — Він затинається й цокає язиком. — Куди більше мене непокоїть ваша рука.
Нас перериває стукіт у двері. Діккі відчиняє, перш ніж я встигаю заперечити. Це Деніелів камердинер приніс чистий одяг, як його пан мені й пообіцяв. Відчуваючи, що я вагаюся, Діккі забирає в нього охайний стос, відпускає камердинера й кладе одяг на ліжко.
— То на чому ми зупинилися? — питає він. — А, так, рука…
Простеживши за його поглядом, я бачу криваві плями на власному рукаві. Без жодної передмови Діккі закасує мені рукав — і ми бачимо глибокі потворні порізи й понівечену плоть. Кров уже запеклася, але мої нещодавні фізичні навантаження роз’ятрили рани.
Зігнувши по черзі мої занімілі пальці, Діккі видобуває із саквояжа маленький слоїчок із брунатного скла й бинти, промиває порізи й мастить їх йодом.
— Це ножові рани, Себастіане, — каже він стурбовано — від щойних веселощів нічого не залишилося. — І вони свіжі. Схоже на те, що ви намагалися затулитися рукою від нападника, отак-от…
Він скидає руку на рівень обличчя й люто замахується на неї скляною піпеткою, яку видобув з того-таки саквояжа. Від цього видовища мене раптом беруть сироти.
— Ви щось пригадуєте про вчорашній вечір? — запитує він, забинтувавши мені руку так туго, що я аж сичу від болю. — Бодай щось?
