Я подумки повертаюся до тих годин, що здиміли з пам’яті. Коли отямився, мені було здалося, що я не пам’ятаю взагалі нічого, але зараз я розумію, що це не так. Я відчуваю, що спомини збереглися, але вони наче на відстані. У них є вага й обриси, вони наче запнуті тканиною меблі в темній кімнаті. Просто я десь подів ліхтар, тому мені годі їх роздивитися.
Зітхнувши, хитаю головою.
— Нічого не пригадується, — кажу я. — Але сьогодні вранці я бачив…
— …як убили жінку, — перериває мене лікар. — Так, Деніел мені розповідав.
У його словах відчутний сумнів, але він завершує бинтувати мої рани, не висловивши жодного заперечення.
— У будь-якому разі, треба терміново повідомити поліцію, — зауважує він. — Хай там хто на вас напав, він мав намір заподіяти вам серйозне лихо… — Підхопивши саквояж із ліжка, він незугарно потискає мені руку. — Стратегічний відступ, друже мій, от що вам зараз потрібно, — веде він далі. — Потеревеньте з головним стайничим, він зможе підкинути вас назад до селища, а звідти вже можна буде викликати констебля. А тим часом пильнуйте. У Блекгіт-гаусі на цей вікенд приїхали двадцятеро людей, ще тридцятеро прибудуть сьогодні ввечері, їх запросили на бал. Більшість із них здатні утнути щось таке, тому, якщо ви когось із них образили, тоді… — Він хитає головою. — Одне слово, пильнуйте — от вам моя порада.
Він іде, а я квапливо хапаю ключ із креденця й кидаюся замикати за ним двері. Руки тремтять, тому в замкову шпарину влучити вдається аж ніяк не з першої спроби.
Лише годину тому я був вважав, що вбивця грає зі мною, знущається морально, але фізично не зашкодить. Серед людей я почувався в достатній безпеці, щоб наполягати, що ми маємо вирушити на пошуки тіла Анни, тим самим прискоривши пошук її вбивці. Але тепер усе інакше. Хтось уже зазіхав на моє життя, і я не маю жодного наміру затримуватися тут, щоб у душогуба з’явилася нагода спробувати ще раз. Мертві не можуть сподіватися на те, що живі повернуть їм борги. Хай там як я завинив перед Анною, сплатити свій борг доведеться звіддаля. От поспілкуюся зі своїм добрим самарянином у вітальні, а потім діятиму так, як і порадив мені Діккі, — повернуся до селища.
Час мені вирушати додому.
Вода вихлюпується через краї ванни, поки я квапливо змиваю із себе шар бруду й падолисту — щільний, наче друга шкіра. Пильно роздивляюся вимите рожеве тіло, намагаючись знайти родимки чи шрами — будь-що, аби пригадати бодай щось. За двадцять хвилин я маю бути на першому поверсі, але про Анну я наразі знаю не більше, ніж тоді, коли, зашпортуючись, піднявся на ґанок Блекгіт-гаусу. Битися в кам’яну стіну власного розуму було не вельми приємно, навіть коли я ще вважав, що це якось зарадить пошукам, але зараз відсутність бодай якихось відомостей узагалі може звести все на пси.
Коли я нарешті завершую митися, вода у ванні геть чорна, і настрій у мене такий самий. Понуро витираюся рушником і роздивляюся стос випрасуваного одягу, який приніс камердинер. Убрання здається мені якимось аж надміру манірним, але, передивившись уміст одежної шафи, я враз розумію, що завдання, яке перед ним стояло, виявилося не з легких. Беллів гардероб (так, я й досі не спромігся усвідомити, що він і я — одна й та сама особа) — це кілька однакових костюмів, два смокінги, мисливський стрій, дюжина сорочок і кілька камізельок. Усі вони різних відтінків сірого й чорного — непоказний однострій людини, що веде надзвичайно безлике життя. Те, що ця істота могла спровокувати когось до насильства, найхимерніше в сьогоднішніх ранкових подіях.
Хутко вдягаюся, але нерви в мене такі розшарпані, що для того, щоб примусити себе рушити до дверей, доводиться глибоко вдихнути й навіть приголубити себе самого різким словом. Інстинкт підказує, що я маю щось покласти до кишені, перш ніж полишити кімнату, і рука мимоволі тягнеться до креденця, але безпорадно завмирає. Отже, я мусив узяти щось, чого зараз там немає, але от що саме, не пам’ятаю. Мабуть, мене переслідують старі звички Белла, тінь мого колишнього життя. Цей потяг такою мірою потужний, що я почуваюся вкрай химерно, виходячи з кімнати з порожніми руками. На жаль, єдина річ, яку я приніс із лісу, — це той бісів компас, але тепер і він десь подівся. Либонь, його забрав мій самарянин — той, кого доктор Діккі назвав Деніелом Коулріджем.
Пойнятий хвилюванням, виходжу до коридору.
Усі спомини, що в мене наразі є, — це те, що відбулося вранці, та й навіть їх мені годі втримати в пам’яті.
