Десять хвилин по тому, як Дональд Девіс представив своїй вдячній родині людину, яка врятувала йому життя на фронті, усім притомним людям одразу стало зрозуміло, що Джим Рештон і Ґрейс Девіс колись обов’язково одружаться. Належність до різних соціальних верств їх анітрохи не бентежила. Під час тієї першої спільної вечері вони по-дружньому сперечалися й зацікавлено розпитували одне одного, а серед столу, захаращеного столовим начинням, призначення якого Рештону було навіть невідоме, розквітло кохання. Почуття, що народилося того дня, відтоді лише зростало й міцнішало, і ці двоє існували тепер у власноруч створеному світі. Ґрейс знає, що я їй усе розповім, щойно сам розберуся в цій справі й матиму достатню кількість переконливих фактів. А тим часом ми йдемо біч-о-біч у приязному мовчанні, насолоджуючись товариством одне одного.
На руці в мене кастет — я непевно пояснив Ґрейс, що в Белла й доктора Діккі можуть бути спільники. Побрехенька така собі, але її виявляється достатньо задля того, щоб дівчина пильнувала й підозріливо кидала оком на кожен кущ. Ми нарешті дістаємося колодязя, Ґрейс відводить убік гілку, щоб я міг безперешкодно вибратися на галявину. Я миттю швиргаю торбу до колодязя, і та з оглушливим гуркотом падає на дно.
Розминаю затерплі руки, намагаючись позбутися болю в утомлених м’язах. Тим часом Ґрейс вдивляється в темну глибину колодязя.
— Бажання загадаєте? — питає вона.
— Хіба щоб не довелося тягти цю торбу назад, — кажу я.
— Оце так, спрацювало! — сміється вона. — Як вважаєте, чи можна загадати ще щось?
— Як на мене, це вже схоже на шахрайство.
— Та ну, цим колодязем ніхто багато років не користувався, тож, мабуть, там збереглося кілька зайвих бажань…
— А можна у вас дещо спитати? — озиваюсь я.
— Відколи це ви соромитеся розпитувати? — цікавиться Ґрейс, перехиляючись через край колодязя.
— Того ранку, коли вбили Томаса… Коли ви пішли шукати скарби… Хто саме з вами був?
— Ну на Бога, Джиме, та відтоді ж минуло дев’ятнадцять років! — долинає до мене її притлумлений голос.
— Чи Чарльз також був з вами?
— Чарльз?.. — Вона випростовується. — Так, мабуть.
— Мабуть чи точно? Це важливо, Ґрейс.
— Я вже зрозуміла. — Вона обтрушує руки й стає серйозною. — Він що, вчинив щось погане?
— Сподіваюся, що ні.
— І я також, — озивається вона з такою самою тривогою в голосі. — Дайте-но пригадаю… Стривайте… Так, авжеж, він був з нами! Він того дня ще поцупив з кухні фруктовий пиріг і пригостив нас із Дональдом! Місіс Драдж, напевне, страшенно казилася…
— А Майкл Гардкасл також був?
— Майкл? Стривайте… не пам’ятаю…
Вона рукою торкається пасма волосся, заходиться накручувати його на палець. Вона міркує. Знайомий жест, який викликає в Рештона напад всепереможного кохання, яке мало не зносить мене з ніг.
— Ні, він лишився вдома… здається, — нарешті каже вона. — Захворів, чи що… Якась дитяча недуга… у малих таке часто буває…
Вона бере мене за руку, стискає її обома своїми долонями, вдивляється в моє обличчя своїми прегарними синіми очима.
— Ви розслідуєте якусь небезпечну справу, Джиме? — питає вона.
— Так.
— Заради Чарльза?
— Почасти.
— А потім розповісте мені, що й до чого?
— Так, коли знатиму, що саме розповісти.
Звівшись навшпиньки, вона цьомкає мене в кінчик носа.
— Тоді ліпше не зволікайте, — каже, витираючи відбиток помади. — Я знаю, яким ви стаєте, коли занюхали слід. Не вгамуєтеся, поки в усьому не розберетеся.
— Дякую.
— От коли про все розкажете, тоді й подякуєте. Бажано, щоб це відбулось якнайшвидше.
— Обов’язково, — обіцяю я.
Тепер уже Рештон цілує її. Коли я насилу повертаю собі контроль над тілом, виявляється, що я геть зашарівся й помаковів, а Ґрейс широко всміхається. Її очі лукаво блищать. На жаль, я мушу зараз залишити дівчину. Це дуже прикро, але вперше, відколи все це розпочалося, я наблизився до правди й боюся, що вона вислизне в мене з рук, якщо я не вчеплюся в неї як слід. Мені конче треба поговорити з Анною.
Бруківкою огинаю сторожівню, струшую краплі дощу з тренчкота й відтак умощую його на вішаку в кухні. Кроки відлунюють від мостин так гучно, наче там, у підлозі, гупає серце. З вітальні праворуч, де вранці Денс і партнери зустрічалися з Пітером Гардкаслом, лунає якийсь шум. Спочатку я вирішую, що хтось із джентльменів повернувся, але, відчинивши двері, бачу Анну. Вона схилилася над Пітером Гардкаслом, що обм’як у тому самому кріслі, у якому сидів під час нашої розмови.
Він мертвий.
— Анно, — гукаю я стиха.
Вона озирається, обличчя вражене.
— Я почула якийсь шум, спустилася — і… — починає вона, показуючи на тіло.
На відміну від мене, їй сьогодні не довелося брьохати чи не по коліна в крові, тож ця смерть її прикро вражає.
— Підіть умийтеся, — пропоную я, легенько торкаючись її руки. — А я поки що подивлюся, що тут і як.
