— А цього ранку? Вона нічого підозрілого не казала?
— Про вбивство Томаса? Ні, цю тему ми не обговорювали, — озивається Каннінгем саркастично.
— Я мав на увазі щось незвичне. Щось таке, що не було їй властиве.
— «Незвичне»… — форкає він. — Вона вже впродовж року чи навіть більше поводиться незвично. Я взагалі не збагну, що з нею відбувається. То вона сміється, то ридає…
— Упродовж року, — повторюю я замислено. — Тобто відтоді, як вона востаннє побувала в Блекгіті на роковини Томасової загибелі?
Це ж саме після цих відвідин вона приїхала до Майкла з безладними вигуками про якесь убрання.
— Так… напевне, — каже він, смикаючи себе за мочку вуха. — Не знаю… Як гадаєте, може, це її гнітить? Я маю на увазі відчуття провини… Це б пояснило, чому вона аж так химерно поводиться. Може, вона намагається зібратися на силі, щоб нарешті зізнатися в скоєному? Тоді зрозуміло, чому зранку вона була в такому дивному настрої.
— У якому саме настрої? Про що ви говорили?
— Та, власне, вона була дуже спокійна. Відчужена якась. Повторювала, що треба все виправити. Мовляв, їй прикро, що я змушений був соромитися батькового імені… — Обличчя його стає нещасним. — То он воно як! Вона хоче зізнатися сьогодні, під час балу! Це саме через те вона приїхала до Блекгіту й запросила тих самих гостей, що й тоді, дев’ятнадцять років тому!
— Можливо, — кажу я, не в змозі приховати сумнів. — А чому в її щоденнику всюди відбитки ваших пальців? Що саме ви там шукали?
— Коли я став її розпитувати, вона попросила зазирнути в щоденник, щоб перевірити, о котрій у неї призначено зустріч з головним стайничим. Сказала, що після цього розповість мені все. Попросила прийти до стайні. Я чекав на неї, але вона так і не з’явилася. Я цілий день її шукав, але ніхто її не бачив. Може, вона подалася до селища?
Я вдаю, ніби не почув цього припущення.
— А розкажіть-но мені ще про того хлопчика-грума, який зник, — кажу натомість. — Ви про нього розпитували головного стайничого.
— Та, власне, там нема про що розказувати. Кілька років тому я сидів у пабі з інспектором, який розслідував убивство Томаса. Він ніколи не вірив, що мій батько — Карвер, я маю на увазі, — у цьому винен. Переважно через те, що інший хлопчик, Кіт Паркер, зник за тиждень до того, коли мій батько був у Лондоні з лордом Гардкаслом. Цей збіг інспекторові не сподобався. Він став розпитувати про цього хлопця, але нічого не дізнався. Скидалося на те, що Паркер просто собі ні сіло ні впало взяв і пішов, нікого заздалегідь не попередивши, і так і не повернувся. Тіла не знайшли, тому спростувати чутки про те, що він просто втік, не вдалося.
— Ви були з ним знайомі?
— Трохи. Він іноді грав з нами, але зазвичай діти челяді також мають свої обов’язки по господарству. Він більшість часу проводив у стайні. Ми бачилися хіба що зрідка…
Відчувши, що мій настрій змінився, він пильно дивиться на мене.
— Ви що, і справді вважаєте, що моя мати — убивця? — питає Каннінгем.
— Саме це я й маю намір з’ясувати з вашою допомогою, — кажу я. — Ваша мати доручила ваше виховання місіс Драдж, так? Тобто вони з нею були в близьких стосунках?
— У дуже близьких. Місіс Драдж була єдиною особою, яка знала, хто мій справжній батько… Ну тобто до того, як про це в якийсь спосіб дізнався Стенвін.
— Чудово. Тоді я мушу про дещо вас попросити.
— Про що саме?
— Власне, мені від вас потрібні дві речі, — кажу я. — Мені треба, щоби місіс Драдж… Овва!
Один з моментів з мого власного минулого нарешті посідає власне місце в загальній картині. Адже відповідь на запитання, яке я мав намір поставити, мені вже дали. Тепер треба зробити так, щоб усе відбулося наново.
Каннінгем змахує рукою просто в мене перед обличчям.
— Реше, агов, чи все гаразд? У вас якийсь химерний вигляд…
— Перепрошую, друже, просто відволікся трохи… — кажу, намагаючись розвіяти його сумніви. — Отже, мені треба, щоб місіс Драдж дещо пояснила. А відтак щоби ви декого зібрали разом. Коли впораєтеся, знайдіть Джонатана Дербі. Мусите розповісти йому все, що з’ясуєте.
— Дербі? А цей покидьок тут до чого?
Двері розчахуються, до кімнати зазирає Ґрейс.
— На Бога, чому ви так довго? — питає вона. — Якщо промарудитеся ще трохи, доведеться вдавати, ніби ми челядь, яка готує Беллові ванну!
— Ще хвилинку, — кажу я, поклавши руку Каннінгемові на плече. — Ми з цим розберемося, я вам обіцяю. А тепер слухайте уважно, це дуже важливо…
Бавовняна торба дзенькає в такт нашим крокам. Її вага й бакаювата стежка наче змовилися, щосили намагаючись змусити мене перечепитися. Я раз у раз зашпортуюся, і Ґрейс повсякчас співчутливо кривиться.
Каннінгем пішов виконувати моє прохання. Ґрейс його раптове зникнення спантеличує, вона збентежено мовчить. Мені кортить усе їй пояснити, але Рештон знає цю жінку достатньо добре, щоб зрозуміти, що це не обов’язково.
