— Якщо в неї є бодай трішки розуму, то так.
Я даю собі змогу якийсь час обмірковувати це припущення, намагаюся роздивитися цю ідею з різних боків. Щосили намагаюся. Але ні. Надто неоковирний задум. Надто громіздкий. Я не бачу, до чого все це може призвести.
— То що робитимемо далі? — питає Анна.
— Мені треба, щоб ви повідомили Евелін, що дворецький отямився й хоче поговорити з нею особисто, — кажу зводячись.
— Так, але ж дворецький спить і не має бажання з нею спілкуватися.
— А я маю. І, крім того, не хочеться зайвий раз потрапляти на очі Лакеєві.
— Так, авжеж, я піду до Евелін, а ви тоді поки що нагляньте за дворецьким і Ґолдом, — погоджується вона.
— Обов’язково.
— І що ви скажете Евелін, коли вона сюди прийде?
— Розповім їй, як вона помре.
На годиннику за вісімнадцять шоста, а Анна й досі не поверталася.
Минуло вже понад три години, відколи вона пішла. І вже впродовж понад трьох годин я не знаходжу собі місця від тривоги, сиджу, примостивши рушницю на колінах і хапаючись за неї, щойно лунає якийсь шурхіт, — одне слово, я майже не випускаю зброї з рук. Гадки не маю, як Анна все це терпіла.
У сторожівні неспокійно. Вітер продирається крізь шпарини в шибах, завиває в коридорі. Бантини тріщать, мостини риплять, прогинаються під власною вагою, наче вся ця халупа — старигань, що намагається звестися з крісла. Мені знову й знову здається, ніби я чую кроки, що наближаються, але, прочинивши двері, з’ясовую, що це гупає незамкнена віконниця чи гілка тарабанить у шибу.
Проте ці звуки більше не справляють на мене враження, тому що я вже не вірю, що моя подруга повернеться. Протягом першої години свого чатування я запевняв себе, що вона просто намагається знайти Евелін, яка саме повернулася після прогулянки з Беллом. За дві години я вирішив, що їй довелося поратися по господарству, виконуючи якісь доручення — цю теорію я намагався обґрунтувати, пригадуючи, як минав її день, коли ми зустрічалися в колишніх моїх утіленнях. Вона згадувала, що спершу зустрілася з Ґолдом, потім перестріла Дербі в лісі, а відтак Денса й уже потім прийшла по мене на горище. Після цього вона перший раз поговорила з дворецьким, коли його в кареті везли до сторожівні, а відтак залишила Беллові записку в будинку стайничого й вирушила шукати Рейвенкорта в його покоях. Потім знову поговорила з дворецьким, але наступного разу я побачив її вже після того, як Лакей напав на Денса ввечері.
Отже, упродовж шести днів вона зникала кудись по обіді, а я цього й не помітив.
Тепер, коли я вже третю годину сиджу в цій кімнаті, а на шибки тисне темрява, я переконаний, що Анна в біді й що якимось чином до цього причетний Лакей. Я бачив її з ним, тому знаю, що вона жива, але ця думка не дарує аж такого полегшення. Хай там що Лакей утнув з Ґолдом, той у результаті збожеволів, і мені несила думати, що Анна зазнає таких самих катувань.
Стискаючи в руці рушницю, іду кімнатою, намагаючись випереджати власний страх бодай на крок, аби встигнути укласти якийсь план до того, як він мене наздожене. Найпростіше — чекати тут, у сторожівні, знаючи, що врешті-решт Лакей прийде вбивати дворецького. Але таким чином я згаю години, які мені конче потрібні для того, щоб розслідувати вбивство Евелін. І який сенс тоді рятувати Анну, якщо я взагалі не зможу витягти її з Блекгіту? Хай навіть я у відчаї, але спершу треба зустрітися з Евелін, сподіваючись на те, що, поки я дам цьому раду, Анна зможе про себе подбати.
Дворецький стогне й розплющує очі.
Якусь мить ми просто дивимося один на одного. Він — спантеличено, я — винувато.
Якщо я залишу їх з Ґолдом без захисту, то приречу їх на смерть і божевілля, але іншого вибору я не бачу.
Коли дворецький знову засинає, я кладу рушницю з ним обіч на ліжко. Так, я бачив, як він помер, але я не можу так просто відступитися. Сумління вимагає, щоб я дав йому бодай якусь нагоду захистити себе. Принаймні малесеньку нагоду.
Підхопивши плащ зі стільця, я йду до Блекгіту, не озираючись.
У спальні Евелін такий самий безлад, як тоді, коли я був тут востаннє, вогонь у каміні ледь жевріє, у його світлі майже нічого не роздивитися. Укинувши кілька дровин, я беруся обшукувати кімнату.
Руки тремтять, але цього разу не через хтивість Дербі, а через моє власне хвилювання. Якщо я знайду те, що шукаю, то дізнаюся, хто винний у смерті Евелін. І тоді свобода буде на відстані простягнутої руки…
Дербі вже обшукував кімнату, але в нього не було ані Рештонового досвіду, ані його вправності. Руки констебля одразу намацують можливі сховки за шафками та в остові ліжка, я простукую підлогу, намагаючись відшукати незакріплену мостину.
Але нічого не знаходжу.
Нічого немає, порожньо.
Роззираюся, нишпорю поглядом по меблях, видивляючись щось, що міг проґавити. Я знаю, що моє припущення щодо самогубства має єдине пояснення, решта будуть безглуздими.
І саме тоді мій погляд зупиняється на гобелені, за яким приховано двері, що сполучають кімнату Евелін зі спальнею Гелен. Беру гасову лампу й іду туди, а відтак обшукую сусідню кімнату.
