Нарешті, уже майже полишивши надію, я піднімаю матрац на ліжку й натикаюся на бавовняну торбинку, прив’язану до однієї з поперечин.
Розв’язую її й бачу всередині зброю. Аж дві штуки.
По-перше, нешкідливий стартовий пістолет, завсідник будь-яких сільських змагань. По-друге, чорний револьвер, який Евелін забрала з кімнати матері. Той самий, який був у неї в лісі сьогодні вранці і який увечері вона захопить із собою на цвинтар. Він заряджений. У барабані бракує одного набою. Також у торбинці лежить слоїчок з кров’ю й маленький шприц із якоюсь прозорою рідиною.
Серце в мене заходиться.
— Я мав рацію, — шепочу я.
Шурхотіння запони рятує моє життя.
Протяг з відчинених дверей торкається моєї шиї за мить до того, як за спиною лунають кроки. Гепаюся на підлогу й чую, як ніж розтинає повітря. Перекочуюся на спину, вихоплюю револьвер саме вчасно, щоб побачити, як Лакей зникає в коридорі.
Дозволяю собі опустити голову на мостини, кладу пістолет на живіт і дякую своїй щасливій зірці. Якби ж то я зважив на завісу миттю пізніше, мені був би амінь. Дозволяю собі відхекатися, потім зводжуся, кладу назад до торбинки зброю й шприц, а от склянку з кров’ю забираю із собою. Обережно виходжу зі спальні, питаю в челяді про Евелін. Нарешті хтось підказує мені, що вона в бальній залі. Звідтам лунає гучний цокіт молотків — це будівельники завершують споруджувати сцену. Двері до саду розчахнуті, щоб вивітрилися сморід фарби й пилюка, покоївки гають молоді роки, наяложуючи підлогу.
Помічаю Евелін біля сцени. Вона розмовляє з диригентом. Дівчина й досі в зеленій сукні, у якій була вдень, але Мадлен Обер уже стоїть у неї за спиною з повним ротом шпильок і квапливо намагається зібрати локони в ту зачіску, яка буде в неї сьогодні ввечері.
— Міс Гардкасл! — гукаю я, наближаючись до неї.
Подарувавши наостанок диригента дружньою усмішкою й лагідно потиснувши його руку, вона озирається.
— Звіть мене Евелін, будь ласка, — каже вона, простягаючи мені руку. — А ви?..
— Джим Рештон.
— А, так, поліціянт, — каже вона, і усмішка зникає. — Чи все добре? Щось ви наче схвильовані…
— Я не звик до всього цього світського шарварку, — кажу я. Легенько потискаю її руку, з подивом зазначивши, яка вона холодна.
— І чим можу допомогти, містере Рештон? — цікавиться вона.
Голос у неї відчужений, майже роздратований. Я почуваюся розчавленою комахою, що прилипла до підошви бального черевичка.
Так само, як Рейвенкорт, я вражений презирством, у яке Евелін вбирається, наче в обладунок. У Блекгіту в асортименті чимало паскудних витівок, але оце чи не найжорстокіша з них: він демонструє найнеприємніші риси тих, кого ти ще зовсім нещодавно вважав другом.
Це змушує мене замислитися.
Евелін по-дружньому поставилася до Белла, і спомин про її лагідність відтоді визначає всі мої подальші дії. Утім Моровий Лікар сказав, що в попередніх циклах він змінював послідовність утілень. Якби Рейвенкорт був першою моєю подобою — а він нею колись, поза всякими сумнівами, був, — я б сприймав Евелін як неймовірно зарозумілу особу. Дербі зазнав би лише її гніву, і навряд чи вона виявила б бодай якусь лагідність щодо челяді на кшталт дворецького чи Ґолда. А це означає, що були цикли, коли я дивився, як ця жінка помирає, і жодним чином щодо цього не переймався. Єдиною моєю проблемою тоді було відшукати вбивцю, я не намагався так відчайдушно стати йому на заваді.
— Чи можу я поговорити з вами… — Кидаю погляд на Мадлен, — …наодинці?
— Я й справді дуже заклопотана, — каже вона. — А в чому річ?
— Мені б хотілося обговорити це без свідків.
— А мені б хотілося завершити приготування бальної зали до того, як сюди прибудуть півсотні людей і з’ясується, що їм немає де танцювати, — озивається вона різко. — Як гадаєте, що для мене важливіше?
Мадлен зневажливо посміхається й устромляє черговий локон у зачіску Евелін.
— Чудово, — кажу я, видобуваючи з кишені слоїчок із кров’ю, який знайшов у бавовняній торбинці. — Поговорімо про це.
Вираз обличчя в неї такий, наче я дав їй ляпаса, але шок минає так хутко, що я навіть не певен, що він мені не примарився.
— Медді, завершимо згодом, — каже Евелін, дивлячись на мене зимним, спокійним поглядом. — Ідіть на кухню, перехопіть чогось.
Мадлен дивиться на мене так само підозріливо, але ховає шпильки до кишеньки фартуха, робить реверанс і йде.
Узявши попід руку, Евелін веде мене в куток, подалі він челяді.
— Це що, у вас звичка така — нишпорити в чужих особистих речах, містере Рештон? — Вона видобуває цигарку з портсигара.
— Останнім часом так, — кажу я.
— Може, варто натомість знайти собі хобі?
— У мене вже є хобі. Я намагаюся врятувати ваше життя.
— Моє життя не потрібно рятувати, — відказує вона зимно. — Може, вам ліпше спробувати себе в садівництві?
