Здолавши близько половини шляху, помічаю вогник, що маячить у темряві попереду, і міцніше стискаю рушницю. Умощую палець на гачку.

— Це я! — гукає Деніел, перекрикуючи шум негоди.

У руці він тримає штормовий ліхтар, восковий відблиск якого підсвічує Коулріджеві обличчя й плечі. Він схожий на джина з пляшки.

— Треба поквапитися: Лакей зараз на цвинтарі, — каже Деніел. — І Анна з ним.

«Він і досі вважає, що ошукав нас».

Пестячи пальцем гачок, я озираюся на Блекгіт, намагаючись збагнути, як мені зараз ліпше діяти. Майкл наразі вже може бути в оранжереї, але я впевнений, що Деніелові відомо, де Лакей тримає Анну, і іншої нагоди дістати від нього потрібну інформацію в мене не буде.

Дві дороги, два кінці, але звідкілясь мені відомо, що одна з них веде до невдачі.

— Це наш шанс! — горлає тим часом Деніел, витираючи залиті дощем очі. — Саме та нагода, на яку ми чекали! Він там, на цвинтарі, зачаївся й чекає. Він не знає, що ми одне одного знайшли! Ми можемо заклацнути цю мишоловку й завершити все разом.

Я так довго борюкався за те, щоб змінити своє майбутнє, щоб змінити плин подій цього дня! Я це подужав і тепер розгублений, мене лякає, що всі мої дії були марні. Я врятував Евелін і зірвав задум Майкла, але це має значення лише в тому разі, якщо ми з Анною доживемо до тієї миті, коли об одинадцятій вечора все розповімо Моровому Лікареві.

Зараз я наважуюся наосліп, у мене лишилася тільки одна подоба, а отже, від рішень залежить усе.

— А що, як нам не вдасться? — відгукуюсь я. Крізь шум дощу він заледве мене чує. Струмені зливи оглушливо періщать об камені, вітер термосить дерева, хилитає їх, виє, наче лютий звір, що вирвався з клітки.

— А хіба є інший вибір? — кричить Деніел, хапаючи мене за комір. — У нас є план, а це означає, що вперше ми маємо перевагу. Треба цим скористатися.

Згадую, як уперше зустрів цього чоловіка, яким спокійним він здавався тоді, яким терпеливим і розважливим. Наразі нічого цього в ньому не залишилося, усе наче змило нескінченною зливою Блекгіту. У нього очі божевільного, нарвані й відчайдушні, шалені й палкі. Для нього, як і для мене самого, ця мить вирішальна.

Він має рацію. Треба покласти цьому край.

— Котра година зараз? — питаю я.

Він супиться.

— Та яка різниця?

— Потім дізнаюсь яка, — кажу я. — То котра година? Будь ласка, скажіть!

Він нетерпеливо зиркає на годинник.

— За чотирнадцять десята, — каже він. — Ну що, ходімо?

Киваю й моріжком іду за ним назирці.

Ми наближаємося до цвинтаря, і зірки боязко замружуються. Коли Деніел прочиняє хвіртку, єдине світло, яке нам залишається, — це мерехтливий промінь його штормового ліхтаря.

Тут нас захищають від негоди дерева, вони стишують бурю, яка проривається до нас хіба раптовими різкими поривами вітру, що простромлює обладунок лісу, ніби кинджали, що мітять у його шпарини.

— Треба сховатися, — шепоче Деніел, вішаючи ліхтар на здійняту руку янгола. — Гукнемо Анну, коли вона прийде.

Я скидаю рушницю до плеча й притискаю обидва дула до його потилиці.

— Досить удавати, Деніеле, я знаю, що ви не моя подоба, — кажу я і, вдивляючись у ліс, намагаюся вгледіти Лакея. На жаль, світло ліхтаря таке яскраве, що приховує більше, ніж вихоплює з темряви.

— Руки вгору. А тепер поверніться, — наказую я.

Він кориться, дивиться на мене, вивчає, розбирає на дрібочки, шукає бодай якийсь надлам, тінь сумніву. Не знаю, вдається йому щось знайти чи ні, але після тривалої мовчанки на його вродливому обличчі з’являється чарівлива усмішка.

— Ну що ж, вічно це тривати не могло, — мовить він, показуючи на нагрудну кишеню. Я жестом дозволяю йому поворухнутися, він звільна видобуває портсигар, виймає з нього цигарку. Я пішов за цією людиною на цвинтар, знаючи: якщо я не зважуся на відкрите зіткнення, то завше озиратимуся через плече, чекатиму якогось підступу. Але зараз, коли я бачу його спокій, моя впевненість похитнулася.

— Де вона, Деніеле? Де Анна? — питаю я.

— Боже милий, та це я мав би у вас спитати, — каже він, стискаючи губами цигарку. — От точнісінько так, слово в слово: де в біса Анна? Я намагався вивідати це у вас цілісінький день і навіть вирішив був, що це мені вдалося, коли Дербі погодився допомогти спіймати Лакея. От бачили б ви тоді своє обличчя: неймовірне прагнення догодити!

Затуляючи цигарку від вітру, він із третьої спроби її розкурює, вогник підсвічує його обличчя. Очі в нього такі самі порожні, як і в статуй за його спиною. Я тримаю його на прицілі, але все одно він якимось чином примудряється зберігати перевагу.

— Де Лакей? — питаю я, рушниця щомиті важчає в мене в руках. — Я знаю, що ви спільники.

Перейти на страницу:

Поиск

Книга жанров

Все книги серии Художня література

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже