— Аж ніяк. Боюся, що ви все хибно зрозуміли, — каже він, недбало змахуючи рукою. — Він не такий, як ви, або я, або Анна. Ця людина — усього лиш один зі спільників Коулріджа. Загалом у цьому будинку їх декілька. Паскудні хлопці, але Коулрідж і займається паскудними оборудками. Лакей, як ви його називаєте, — найкмітливіший з них, тому я пояснив йому все, що відбувається тут, у Блекгіті. Не думаю, що він повірив, але вбивати — це його робота, тому він і оком не кліпнув, коли я показав йому на ваші подоби. Можливо, йому навіть сподобалося їх убивати, якщо вже бути зовсім відвертим. Ну й те, що я зробив його багатієм, теж неабияк зарадило, певна річ.
Видихнувши дим крізь ніздрі, він посміхається, наче ми з ним приязно жартуємо. Він упевнений у собі впевненістю людини, яка звикла існувати у світі передчуттів. Який разючий контраст із моїми власними руками, що шалено тремтять, з моїм власним серцем, що калатає, аж заходиться. У нього є якийсь план, і, допоки не дізнаюся, у чому він полягає, мені залишається хіба що чекати.
— Ви такий самий, як Анна, еге ж? — питаю я. — У вас є всього лиш один день, а потім ви все забуваєте й починаєте спочатку?
— Якось воно нечесно, як гадаєте? А у вас он цілих вісім життів, аж вісім днів. Усе найкраще дісталося вам. Чому?
— Бачу, Моровий Лікар не все вам про мене розповів.
Він знову шкіриться. Мене мороз дере поза шкурою.
— Нащо ви це робите, Деніеле? — запитую, здивований тим, яким засмученим почуваюся. — Ми ж могли допомогти одне одному.
— Друже мій, ви
Чути чвакання по багну. Клацає гачок, у спину мені впирається холодне металеве дуло. Повз мене протискається якийсь зарізяка, стає обіч Деніела. На відміну від свого приятеля, того, що наразі стовбичить у мене за спиною, він не озброєний, хоча взагалі-то, зважаючи на стан речей, йому це й не потрібно. У нього обличчя типового душогуба: ніс зламаний, на щоці потворний шрам. Він чухає кулаки, водить язиком по губах, передчуваючи розвагу. Усе це аж ніяк не додає мені впевненості.
— Будьте розумничком: киньте-но зброю, — наказує Деніел.
Зітхнувши, я кидаю рушницю на землю, зводжу руки вгору. Можливо, це дурість, але понад усе мені зараз кортить, щоб вони в мене так не тремтіли.
— Можете виходити! — проголошує Деніел гучніше.
Ліворуч від мене шурхотять кущі, і в колі світла від ліхтаря з’являється Моровий Лікар. Я вже готовий гукнути щось образливе, коли помічаю срібну сльозинку, намальовану на лівому боці його машкари. Вона виблискує у світлі, а відтак, придивившись, я помічаю й інші відмінності. Плащ цієї людини новіший, темніший, не такий заяложений. На рукавичках гаптовано троянди. Крім того, ця людина менша на зріст, стрункіша.
Це не Моровий Лікар.
— Це саме ви зустрічалися з Деніелом біля озера, — кажу я.
Деніел присвистує, кидає погляд на супутника.
— Як у біса йому це вдалося? — питає він у Срібної Сльозинки. — Ви ж обіцяли обрати таке місце, де нас ніхто не помітить разом!
— А ще я бачив вас біля сторожівні, — кажу я.
— Чудасія на чудасії, — форкає Деніел, якого ситуація неабияк розважає. — Чи не ви, бува, стверджували, що вам буцімто відома кожна мить цього дня? — І помпезно виголошує: — «Від мого погляду ніщо не сховається, містере Коулрідж».
Він форкає.
— Якби це було так, я б і без вашої допомоги спіймала Аннабеллу, — каже Срібна Сльозинка. Голос у неї величний, зовсім не такий зморений, як у Морового Лікаря. — Дії містера Бішопа порушили звичний плин подій. Він змінив долю Евелін Гардкасл, через нього загинув її брат, і тим самим він зруйнував послідовність усіх процесів. Його союз з Аннабеллою протримався довше, ніж будь-коли, а це означає, що все йде шкереберть, відбувається зарано, запізно чи не відбувається взагалі. Усе не так, як має бути.
Машкара повертається до мене.
— Маєте пишатися собою, містере Бішоп, — каже вона. — Такого шарварку в Блекгіті не було вже кілька десятиліть.
— Хто ви?
— Те саме я могла б спитати у вас, — каже вона, ігноруючи моє запитання. — Але не робитиму цього, бо ви й самі цього не знаєте, і до того ж наразі в нас є нагальніші запитання. Скажу тільки, що керівництво відрядило мене, щоб виправити помилку мого колеги. А тепер, будь ласка, повідомте містерові Коулріджу, де він може знайти Аннабеллу.
— Аннабеллу?
— Він називає її Анною, — каже Деніел.
— Чого вам треба від Анни? — питаю я.
— Це вас не обходить, — озивається Срібна Сльозинка.
— Тепер уже обходить, — заперечую я. — Напевне, вона вам дуже потрібна, якщо ви ладні укласти угоду навіть з такою людиною, як оце Деніел, аби злапати її.
