— Допоможіть мені врятувати Евелін, і ми всі разом дамо відповідь Моровому Лікареві, — кажу я палко. — Усі втрьох: ви, я й Анна. У нас є шанс вийти звідси ліпшими, ніж ми були, коли сюди потрапили.
— Я не можу так ризикувати, — каже він невиразно, згаслим голосом. — Я не можу згаяти таку нагоду. Нізащо! Ані заради каяття, ані задля того, щоб допомогти людям, яким допомагати вже запізно.
І без жодного попередження він перекидає ліхтар.
Ніч кидається мені в очі.
Я чую, як він чвакає, потім угачує мені плечем у живіт — аж дух забило.
Ми падаємо на землю, я впускаю свою каменюку.
Усе, що я наразі можу, — це затулятися від його ударів, але руки мої тонкі й кволі, а б’є він мене щосили.
У роті повно крові.
Я ціпенію, усе завмирає зсередини й ззовні, але він гамселить мене й гамселить, і кулаки його ковзають моїм закривавленим обличчям.
Нарешті він зводиться, і я дістаю змогу дихати. Він відхекується, піт крапає просто на мене.
— Я намагався цього уникнути, — каже він.
Дужі пальці стискають мою кісточку, і Коулрідж тягне мене багнюкою до води. Я пробую дістатися до нього, але він так мене віддухопелив, що сил уже немає, і я знову падаю горілиць.
Він зупиняється, витирає піт із чола.
Крізь хмари пробивається місячне сяйво, підсвічує його риси. Волосся в нього срібне, шкіра біла, наче свіжий сніг. Він дивиться на мене з тим самим жалем, з яким дивився на Белла того, першого ранку.
— Ми не… — починаю я, викашлюючи кров.
— Не треба було вам ставати в мене на шляху, — каже він і знову тягне мене до озера. — Це ж усе, про що я вас просив.
Він брьохає мілководдям, тягне мене, холодна вода тече по ногах, заливає мені груди й голову. Раптовий холод проймає мене, я намагаюся виборсатися назад, на берег, але Деніел хапає мене за волосся й занурює обличчям у крижану воду.
Я дряпаю його руку, кóпаю його ногами, але він надто сильний.
Тіло моє здригається, я судомно намагаюся вдихнути.
Але він мене не відпускає.
Я бачу Томаса Гардкасла, який загинув дев’ятнадцять років тому. Він виринає до мене з мороку. Він білявий, розгублені очі широко розверсті.
Він хапає мене за руку й стискає мої пальці, вмовляючи мене бути відважним. Нездатний і далі тамувати дух, я мимоволі роззявляю рота, хапаю холодну брудну воду. Тіло скручує судома.
Томас звільняє мій дух від конаючої плоті, і ми пливемо біч-о-біч, спостерігаючи, як тоне Дональд Девіс.
Усе дуже спокійно й тихо.
На диво тихо.
Аж тут щось падає у воду.
Чиїсь руки опускаються під воду, хапають тіло Дональда Девіса, тягнуть його нагору, і за мить я й собі тягнуся за ним.
Пальці мертвого хлопчика й досі переплетені з моїми, але я не можу витягти його з озера. Він там помер, він там у пастці, і тепер він сумно дивиться, як мене витягають на безпечний берег.
Я лежу в багні, викашлюючи воду, тіло наче свинцеве.
Деніелове тіло погойдується долілиць у воді.
Хтось б’є мене по щоках. Потім іще раз, дужче.
Обличчя Анни випливає з мороку, але в очах у мене клубочиться каламуть.
Озеро затикає мені вуха, тягне мене назад.
Темрява кличе мене.
Анна нахиляється ближче, я бачу її розмитий силует.
— …знайдіть мене! — кричить Анна, але я її майже не чую. — О дванадцять по сьомій ранку у вестибюлі…
Там, у глибині, Томас кличе мене. Я заплющую очі й повертаюся до маленького потопельника.
Моя щока спочиває на жіночій спині. Оголені, лежимо на брудному матраці — сплелися в обіймах на вологих від поту простирадлах. Дощ цибенить крізь прогнилі рами, струмить по стіні, збирається калюжами на мостинах підлоги.
Я ворушуся, і жінка обіч мене прокидається. Мадлен Обер повертається до мене обличчям. Зелені очі покоївки блищать хворобливою жагою, темне волосся прилипло до вологих щік. Вона схожа на Томаса Гардкасла з мого сну, на того нестямного потопельника, який чіплявся за все, що траплялося під руку.
Побачивши поряд із собою мене, вона, розчаровано зітхнувши, опускає голову на подушку. Така відверта зневага мала б збентежити мене, але моє уражене самолюбство тішить спомин про нашу першу зустріч: про те, з якою спраглою соромітною жагою ми потягнулися одне до одного, про те, з якою готовністю вона опинилася в моїх обіймах, щойно я видобув із кишені один з Беллових слоїчків з лауданумом.
Звільна роззираюся, чи, бува, не залишилося ще наркотиків. Мою роботу на Гардкаслів завершено, їхні нові портрети висять у галереї. На святкування мене не запросили, у маєтку на мене не чекають, а отже, сьогодні вільний ранок, який я проводжу тут, на матраці, а світ довкола обертається, наче фарба, що стікає в рукомийник.
Погляд мій чіпляється за чепець і фартух Мадлен, що лежать на стільці.
Здригаюся, наче мені дали ляпаса, і отямлююся, стаю собою, згадую обличчя Анни, її голос, і доторки, і небезпеку, у якій ми опинилися.
Ухопившись за цей спомин, насилу відштовхую особистість Ґолда вбік.
Мене так переповнювали його надії й страхи, жага й пристрасті, що Ейден Бішоп уже був здавався мені якимось маревним вранішнім сном.
Я щиро повірив, що все це й справді я.
